А все могло бы быть иначе...

Тарас Григорович Шевченко колись дуже мудро сказав: "У всякого своя доля і свій шлях широкий..."

Я цю істину зрозуміла давно, але коли усе на світі дістає і хочеться бути не тою, ким я є насправді, я, як нормальна, жива людина часто впадаю в депресію. В голові крутиться одна-єдина фраза: "А все могло бы быть иначе…"

У такі тяжкі періоди я зустрічаюся з найкращими друзями і починаю нити на тему, що життя жорстоке і несправедливе.

Є у мене подруга, тверезомисляча людина, не така інфантильна, як я. І в моменти цієї ж глобальної депресії вона бере мою свідомість міцно за горло і починає розповідати: "Ти, Ксеню, сидиш і гнівиш небеса. Звісно, усе тобі не так, ти б, напевно, хотіла жити не в Києві, а в маленькому, глухому селі десь, наприклад, під Ростовом-на-Дону, прокидатися о 4-й ранку аби дати свиням, подоїти своїх двох корів, насипати зерна курям, гусям, індикам, піти в поле нарвати трави для кролів, а потім зварити борщу для коханого чоловіка-алкоголіка, який учора до до другої ночі бігав за тобою кругом хати з сокирою, бо до нього прийшла білочка. І президента ти б, напевно, хотіла, Путіна. Влаштувало б тебе таке життя, Ксеню?"

Звісно, я мовчу, бо фантазія у мене працює, як двигун внутрішнього згоряння, і я яскраво можу уявити описану картину. І оскільки я ганебно відмовчуюсь, то подруга продовжує: "Чого жалієшся? Знову не вистачає грошей? На що? На відпустку в Греції? Ну звісно, якби ти працювала, наприклад, кухарем в їдальні сердньої загально-освітньої школи, десь в Сумській області, то таке питання в принципі би перед тобою не ставало в карколомну позу. Ну бо яка, в біса, відпустка в Греції, якщо в тебе зарплатня 1200 гривень на місяць, а вдома двоє дітей підлітків..."

Такі роздуми моєї тверезомислячої подруги в моменти моєї глухої депресії спускають мене з небес на землю. Тоді я починаю виходити за рамки свого комфорту, і фраза: "А все могло бы быть иначе" набуває вже зовсім іншого змісту. З незадоволеної обізяни я перетворююсь на нормальну, мислячу людину, яка починає усвідомлювати світ наколо себе. Починає придивлятися до людей і не нарікати, а дякувати за те, що має.

Бо щастя, воно ж у дрібницях: у безкоштовній каві на роботі, в квитках до моря, в нових парфумах і в старих, але зручних босоніжках. Щастя – це така собі глина, з якої треба не лінуватися ліпити милі душі фігурки. Проблема українців в тому, що ми досить часто все ускладнємо, забуваючи, що всі наші біди і радості - справа виключно наших рук.

Щастя – це ж як гончарство, ліпи собі, шо хочеш – головне, май сміливість. Але ми боїмося, ми нарікаємо і жаліємося, сидимо в своїй мушлі в обнімку з депресією і переводимо глину.

Я вважаю, що кожен свідомий українець має починати свій день з фрази "А все могло бы быть иначе". І не асоціювати її з відпусткою в Греції, айфоном 5s чи новеньким Лєксусом. Українці повинні її асоціювати з голодними поросятами, яких треба погодувати о 4-й ранку, з президентом Путіним і білочкою, яка приходить від випитої пальоної самогонки десь на ранок в селі під Ростовом-на-Дону.

Усвідомлення особистого щастя зобов'язане перетворитися на вірус, який чіпляє кожна нормальна людина, яка вміє цінувати те, що має, яка вміє просто так посміхатися на вулиці перехожим і не нарікати... не нарікати, хоча б тому, що Путін не наш президент. Ну чим не привід для простого, українського щастя?