Коли наші відступають

Ми вночі знали, що доведеться відступати. Якщо пощастить - то о 5-й ранку, як запланували. Якщо ні – то вночі. Будь-якої миті. Ввечері гупало. Але там завжди погупує. Ну, тепер завжди. І розвідка повідомляла – от-от візьмуть в кільце. Кілька тисяч російських військових. І немає зв'язку. Якщо тут буде новий котел, то ці хлопці дізналися би про це останніми.

Ми мали виїхати о 5-й, але рушили трьома годинами пізніше. Тому що перед від'їздом хлопцям потрібно було знищити залишки боєкомплекту. Але те, що мало б вибухнути запросто - вибухати відмовлялося. І залишити на території, яку от-от візьмуть у кільце, не можна.

До цього вже було багато що відомо: гранати вибухають з трьох - одна. І патрони дали іржаві. І кулемет трофейний. І добре, що волонтери підтягли мисливську зброю.

Але нічого залишати не можна. Тому ми чекали. Просто стояли посеред села.

І коли якась чергова бабуся йшла з відрами води, то хтось з наших солдатів обов'язково підхоплював відра і тяг бабці. Можна собі уявити, що за сюжет склепав би якийсь "лайфньюз" - "каратєль хунти відібрав в бабці два останні відра води".

Українських військових тут любили. Батальйон гарантував порядок в селі. Після скарги місцевих виловили двох місцевих злодюжок. Ті обіцяли виправитися, і в обмін на харчі навіть допомагали окопуватися. Перед від'їздом своїм "політв'язням", як їх жартома називали, дозволили набрати харчів, скільки зможуть взяти. Попросили лише малих диких собачат позабирати, аби від вибуху не постраждали.

Одна з забезпечених водою бабць вийшла зі шматком сала і намагалися віддати хлопцям у вантажівку. Там відпочивав з трубкою у роті кухар-мусульманин, який сам сала не їсть, але своїм хлопцям готує. Йому не потрібне сало, але жінка наполягала. Їй подарували дві банки згущика. Такий собі бартер на передовій.

"Вот что нужно укру, чтоб воевать!" - в їхньому погребі був якийсь нереальний, нескінченний запас сала. Солоне, смалець, консервоване в банках. Цей стратегічний запас дозволив би їм протриматися, може, місяць, а, може, й довше. Але вони відступають.

"В нас справді народна армія. Нам же все люди дали". Цю фразу кожен воїн народної армії повторює у різних куточках області, з таким особливим теплом в голосі. Куштуючи сало чи стріляючи з мисливської зброї. Кожен, хто дав бодай копійку, знай - вони дякують тобі повсякчас.

А напередодні був день народження. Іменинник жартував, що хочеться миру, спокою та жінок. Хоча чому жартував? Ми привезли йому морозива. Ми купили морозива і сильні чоловіки раділи солодкому.

Ми намагалися знайти торт. Але купили лише заморожені еклери, бо супермаркет зачинявся. На деякий час. Люди скуповували те, що залишалося. І торту не було, лише ці еклери. Неподалік супермаркету врізалися в землю шматки касетних бомб.

А еклери потім їли – майже у темряві, бажаючи імениннику, аби наступний день народження був кращим. На столі – ковбаса,тушонка, еклери. Вони вже знали, що відступатимуть. Було темно і тихо.

Один з їхніх командирів – такий високий, і носить в кишені маленьку іграшкову мишку (донька подарувала, Ліза, аби тата не вбили на війні. Вона, звичайно ж, плакала, коли тато йшов). Не в істериці і без паніки, але з ось цим: "Як ми можемо відійти, коли на нас чекають?".

Іноді дуже потрібно відійти. Забравши з собою своїх всиновлених в АТО вартових собак і малого брудного котенятка, вони залишили свої позиції і дісталися живими до нового пункту призначення.

Живі. Маючи можливість продовжувати війну.

Відступили. Але не здалися.

І обов'язково повернуться.

В погребі залишилося сало. Нам є що доїдати.

І рятувати теж є кого.

Долучайтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!