Не боятись про це говорити

Кілька тижнів тому ми в Києві презентували книгу про паліативну допомогу "Parasol". Тексти до книги написали чотирнадцять українських авторів. Розмова заповідалась доволі серйозна й не надто оптимістична — присутність смерті, наближення до неї, співіснування з нею. Разом із тим — реакція мистецтва на подібні теми, готовність сьогоднішнього українського мистецтва говорити не лише про себе, а й звертати увагу на тих, із ким трапилось жити в один час і в одному просторі, і кого, на превеликий жаль, доводиться втрачати.

Розмова вийшла відразу про все — про відповідальність і неготовність проговорювати важливі речі, про проблеми медицини й творчий процес, про зміни в суспільному сприйнятті багатьох важливих моментів, пов’язаних, зокрема, і з паліативною допомогою. Зрештою, все так чи інакше звелося до особистих історій, які, як виявилось, є в кожного. Що, мабуть, і правильно — а як ще говорити про смерть? Про смерть і слід говорити особисто, як про щось, що має (чи може мати) до тебе особистий стосунок. У всіх інших випадках виходить не надто переконливо.

І тут виявляється така річ. Виявляється, кожному є що сказати на цю тему. Смерть розлита в повітрі. Її справді багато. Просто більшість із нас блокує до певного моменту, до моменту безпосереднього контакту, в своїй свідомості цю інформацію. Що цілком логічно, якщо подумати — не варто ставитись до смерті, як до сусіда по тюремній камері: ризикуєш не дочекатись кінця терміну. Не слід пускати її надто глибоко в своє життя. Вона й без того має достатньо повноважень та способів нагадати про себе. Вона своє обов’язково візьме, не слід їй у цьому підігрувати.

Виявляється, кожному є що сказати на цю тему. Смерть розлита в повітрі. Її справді багато

З іншого боку, вперто оминати її поглядом, відводити очі й переводити розмову на щось інше — теж, щонайменше, несерйозно. Малодушно якось. Особливо, коли говорити про неї не в якихось філософських категоріях чи метафізичних термінах, а в цілком близькому, повсякденному, приватному контексті. Тоді смерть, із поняття, що лякає й знесилює, цілком сподівано буде співідноситись не так із твоїми душевними муками та духовними пошуками, як із реальними проблемами, до вирішення яких можна долучитись. Паліативної допомоги це стосується зокрема. Мабуть подібне тверезе ставлення до таких болючих назагал речей і є оптимальним.

Кожен із нас, на превеликий жаль, рано чи пізно може зіткнутись із жахливою і невідворотною необхідністю прощатись із близькими нам людьми. І поводимось ми при цьому по-різному — хтось просто впадає в транс, закриваючись і відчужуючись, хтось навпаки — намагається бодай чимось зарадити й допомогти. Багато чого залежить від нашого розуміння соціального побутування смерті, механізмів її оприявлення в довколишньому реальному житті. Як формується це наше розуміння? Зокрема і через мистецтво.

А, власне, що з мистецтвом? Наскільки воно взагалі налаштоване проговорювати проблеми, що традиційно не потрапляли до фокусу його уваги? Адже, погодьмося, хіба нам так багато доводилось читати книг, бачити виставок чи вистав, присвячених тим таки онкохворим? Справа навіть не в тематиці як такій. Справа в підході, що залишає за мистецтвом можливість реагувати й висвітлювати теми не просто драматичні чи трагічні, але й такі, що потребують суспільного проговорення та вирішення. А головне — передбачають твою особисту дотичність до цього вирішення.

Чи має мистецтво бути активним подразником і посередником у складних соціальних ситуаціях, чи йому краще дистанціюватись від подібних речей, залишивши їх, скажімо, журналістам, волонтерам чи активістам? Зрештою, чи обов’язково проводити цю межу між життям і тією таки літературою? Питання, звісно, риторичні, а відповідь на них, як правило, лежить десь посередині — там, де читач бере книгу, не тікаючи від реальності, а намагаючись її краще зрозуміти, і письменник, пишучи про життя, бачить у цьому житті не лише свою, авторську, присутність. Мистецтво має право як на власну соціальність, так і на власне її ігнорування. Що для мистецтва важливіше?

Мені здається, в будь-якому випадку важливо не боятись говорити про страшні речі, не западаючи при цьому в страх. Важливо мати силу говорити про втрати. Але також і мати мужність боротися до останнього там, де можна бодай чимось зарадити. Важливо допомагати тим, хто потребує допомоги. Тримати тих, кого можна втримати. Пам’ятати про мертвих. Дбати про живих.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!