Україна – Молдова – 2:1. Вона перемогла. Вона – це Україна

Матч у Варшаві подарував Україні надію. Матч у Одесі цю надію мав закріпити. Для цього треба було всього нічого – переграти Молдову.

Із побаченого в польській столиці стало зрозумілим, що ні з фізичним, ні з психологічним налаштуванням у нашої команди особливих проблем немає. Відтак у матчі з апріорі менш класовим та іменитим суперником все має залежати винятково від української збірної. Тобто, якщо щось піде не так, не за нашим сценарієм, кивати будемо винятково на себе.

УКРАЇНА - МОЛДОВА - 2:1. Статистика + відео

Щоб цього не сталося, себто завадити бодай натяку на чужий сценарій, Україна розпочала впевнено й активно. Проте достоту обережно. Фоменко навіть у такій, візуально сприятливій і необтяжливій ситуації виявився вірним собі. Його команда не збиралася форсувати події. Крок за кроком, хвилина за хвилиною вона поступово й якось не особливо наполегливо прибрала до себе як чужу територію, так і змагальну ініціативу. Мені здається, що й проти Сан-Марино наш тренер виставив би двох опорників. Головне для нього – порядок передовсім у власних володіннях. А з приводу атаки зайве турбуватися не слід, адже в наступальних діях синьо-жовтих мають брати участь (певна річ, за ситуацією) всі гравці передньої ланки.

У цьому поєдинку головний тренер збірної України задіяв двох номінальних нападників. Але цей дивовижний (як для Фоменка-тренера) факт не повинен вводити в оману. За потреби Зозуля може зіграти в центрі півоборони, тоді як Ярмоленко чи Гусєв готові діяти в атаці. Як і наші крайні оборонці – Шевчук та Федецький. Тому з точки зору обраної на гру тактики претензій до нашого тренерського штабу бути не може – обережний максималізм.

Навряд чи можна дорікнути в чомусь крамольному й наших футболістів. Діяли широко, наполегливо й навіть видовищно. Акцент атак часто-густо змінювався з флангу на фланг, що неймовірно заплутувало суперника. І все б нічого, якби не одне-єдине "але" – невміння реалізовувати моменти. Те, що ці нагоди створювали – честь і хвала. Але ж із кількох метрів все-таки треба влучати в ворота! Один Ярмоленко мав як мінімум два чудових шанси, проте реалізувати їх не зумів. А чого вартий вихід віч-на-віч із воротарем Селезньова? Хіба не парадокс: у Варшаві в ворота суперника залетіло майже все, що туди спрямовувалося, а в Одесі м'яч уперто не йшов у ворота, хоча ударів у браму завдали справді вдосталь.

Який висновок з першого тайму? Попри візуально привабливу для нас картинку, усе ж таки двоякий: створювати вміємо і можемо, а от із завершальним ударом очевидні проблеми. І ще одне: як на мене, Селезньов якось загубився на полі, розчинився серед загальної маси суперників. На думку дилетанта, варто випускати на заміну Девіча.

Однак і то не головне. Молдовани, на відміну від поляків, не поспішали переходити на чужу половину поля. Навпаки – намагалися грати компактно й жорстко. Власне, як і в першій зустрічі проти України в Кишиневі. Тому взяти такого супротивника голими руками не вдасться. І перша половина гри це наглядно продемонструвала. Відтак нашому тренерові треба вдаватися до серйозних, а то й кардинальних кроків. Чи піде на це консерватор Фоменко? Чи все ж таки й далі методично розхитуватиме чужу оборону з надією, що там, де тонко, обов'язково має розірватися?

Другий тайм мав дати відповідь на ці запитання. Та хіба лише на ці? На кону ж була фактично доля цілої відбіркової кампанії. Втратиш очки – і все, до побачення, чемпіонат світу, починай готуватися вже до чемпіонату Європи.

Фоменко остудив мої передпанічні конвульсії – форсувати події він таки не став. Другий тайм збірна України розпочала і в прямому, і в переносному сенсі так, як і тайм перший. Себто із наполегливого, проте явно не нав'язливого домінування. Так, наче спішити нікуди. Наче десь там нуртує впевненість в обов'язковому позитивному підсумку.

Словом, Девіч не з'явився. Власне, як і будь хто інший. Завдання мав вирішувати стартовий склад.

Із зарядженістю та налаштуванням у цього складу проблем не було. А от із завершальним ударом – знову стара пісня. Момент, коли нашим таки вдалося гуртом затовкти той клятий м'яч до чужих воріт на початку тайму до уваги не берем – там дійсно у Зозулі було положення поза грою.

Але кількість таки переросла в якість. Гросмейстерська пауза Фоменка спрацювала. Перед тим, як залишити поле, Селезньов видав класну передачу на Зозулю, який скинув під удар Ярмоленку. Цього разу навіть молдовський голкіпер, який спіймав кураж, виявився безсилим. Ось так за якусь одну мить Селезньов із невдахи перетворився в співавтора забитого м'яча. Ну, а Фоменко ще раз показав, що впертість і принциповість – то зовсім не одне й те ж.

Натомість збірна Молдови зайвий раз довела, що вміє триматися до першого пропущеного м'яча. Власне, це проблема не лише молдован, а будь-якої посередньої команди. Після пропущеного м'яча руки опускаються, та й опонент додає на куражі. Десь трохи не добігли, трішки втратили пильність чи концентрацію – й нате вам другий "горішок".

Далі вже було простіше. Скидати оберти наші не збиралися, а тому ситуація на полі змінитися не могла. До того ж, Безус помітно додав різноманітності в атакувальних діях, розв'язавши руки Ярмоленку та Гусєву. І навіть нашим центрбекам.

Але, здається, господарі трохи перемудрили з бажанням забити третій гол. Мабуть, коли виходить майже все, складно втриматися, аби не побігти в атаку й центральному оборонцю. Навряд чи Хачериді отримав настанову постійно підтримувати атаку. Але за першої-ліпшої нагоди Євген чимчикував на чужу половину поля. Як наслідок – обрізка, якою класно скористалися гості. Зовсім нелогічний гол, проте ситуація помітно змінилася. Українцям потрібно було діяти обережніше. Але водночас активізуватися й завдяки пресингу перевести гру на чужу половину поля.

Зробити це виявилося нескладно. Хоча б тому, що з цією місією українці справлялися впродовж майже всього матчу. Потрібно було просто довести гру до логічного завершення. Для цього не варто було вигадувати велосипеда. Достатньо й того, який є. Візуальних проблем щодо цього у господарів не було. Більше того, не могло бути за визначенням. Хіба щось самі могли втнути. На кшталт того, що зробив Степаненко. Благо, що до фінішної прямої залишалося якихось кілька хвилин. Втримали. Зберегли.

Ми знову з надією.

Олександр Солнцев