Історія з грифом "Секретно": Самвидав під прицілом КГБ

Володимир В'ятрович
Злам у боротьбі українського визвольного руху з радянською владою проявився не тільки у зміні тактики підпілля, але й у зміщенні протистояння зі збройної площини в ідейну.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

Настав час нових форм протесту - дисидентського руху, і нової зброї - самвидаву. В епоху високих технологій, Інтернету та соціальних мереж, коли слово набуло електронного вигляду, реалізувати ці завдання під силу невеликим організаціям чи навіть окремим особистостям.

Контроль інформаційного поля - обов’язкова умова функціонування тоталітарного режиму. У суспільстві повинен звучати лише голос влади, і тільки він може бути почутий простими громадянами, будь-яка альтернативна думка заборонена. Тому одним із найважливіших елементів діяльності протирежимного руху є інформаційна робота. Її завдання - поширення власних опозиційних ідей серед населення та протистояння урядовій пропаганді через відображення реального стану справ у країні.

В епоху високих технологій, Інтернету та соціальних мереж, коли слово набуло електронного вигляду, реалізувати ці завдання під силу невеликим організаціям чи навіть окремим особистостям. Яскравий приклад - оприлюднені минулого року сайтом Вікілікс документи, поширенню яких не змогла завадити навіть влада такої могутньої країни, як США.

Тож сьогодні можливості тотального контролю за інформаційним полем зменшуються, а шанси опозиційної думки бути почутою постійно зростають. Натомість кілька десятків років тому, коли повідомлення здебільшого передавалися за допомогою друкованого слова, це співвідношення було явно не на користь опозиціонерів. Тому виготовлення і поширення альтернативних джерел інформації було важкою і ризикованою, але від того не менш важливою справою.

Злам у боротьбі українського визвольного руху з радянською владою, який стався у 1946 році, проявився не тільки у зміні тактики підпілля, але й у поступовому зміщенні протистояння зі збройної площини в ідейну. Відповідно інформаційно-видавнича діяльність стає одним із пріоритетних напрямків роботи ОУН. Її результатом стала поява понад 150 найменувань періодичних видань, більше 800 різноманітних брошур, десятка мемуарних та літературних збірників.

Остання відома на сьогодні підпільна публікація ОУН того часу - журнал "Молодий революціонер" - датована 1953 роком. Активну видавничу роботу у післявоєнний період забезпечували близько сімдесяти підпільних друкарень, одна з яких пропрацювала до 1954 року. Зрештою, до середини 1950-тих років остаточно ліквідовано ланки ОУН, а 1960 року відбувся останній відомий нам повстанський бій.

Та це вже був час нових форм протесту - дисидентського руху. Його представники цілковито відмовилися від застосування зброї, зосередивши свої зусилля виключно на ідейній боротьбі проти радянського режиму. Головним інструментом інформаційної війни став так званий самвидав - публікація та розповсюдження нелегальним шляхом різноманітних текстів (художніх, публіцистичних, наукових, політичних) у різних формах (листівки, періодичні видання, брошури).

Після смерті Сталіна, в умовах так званої "відлиги", відбулося пожвавлення опозиційного руху, відтак український самвидав значно зріс якісно і кількісно. І навіть репресії проти інакодумців, розпочаті з приходом до влади Леоніда Брежнєва, не зуміли зупинити руху до свободи.

Найвідоміші зразки українського самвидаву ("Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Собор у риштованні" Євгена Сверстюка, "Репортаж із заповідника імені Берії" Валентина Мороза, "Лихо з розуму" В'ячеслава Чорновола) з’явилися вже після масових арештів дисидентів у 19650-1966 роках.

Більше того, саме тоді відбувається "політизація" як самого опозиційного руху, так і спродукованих ним текстів. У 1970 році з’являється найвідоміше видання українського самвидаву - журнал "Український вісник", п’ять номерів якого вийшли до початку наступної хвилі репресій.

Така ситуація непокоїла комуністичну владу, котра вимагала від органів безпеки жорсткішої реакції. 28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив спеціальну постанову "Про заходи з протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих документів".

Відповідно 16 липня 1971 року керівництво КДБ УРСР повідомило своїх шефів про початок нової фази боротьби з інакодумством в Україні: проти учасників дисидентського руху порушено справу групової розробки "Блок". Її об’єктами визначено 24 особи, зокрема Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Зиновія Антонюка, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Богдана Гориня, Івана Геля.

Кадебісти уважно вивчали їхню діяльність, накопичували інформацію про антирадянські прояви, виготовлення та поширення самвидаву. Планований удар по фігурантах справи мав зламати спротив в Україні.

30 грудня того ж року Політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення про початок всесоюзної кампанії проти самвидаву з метою цілковито знищити інфраструктуру його виготовлення і розповсюдження. На виконання цієї постанови 20 січня 1972 року голова КДБ УРСР Віталій Федорчук направив до ЦК Компартії доповідну записку, в якій детально проаналізовано об’єкт планованої атаки - український самвидав. Цей документ чудово відтворює масштаби видавничої роботи дисидентів станом на початок 1970-х років.

Спецслужба змушена була констатувати значне поширення нелегальних видань серед "творчої та наукової інтелігенції, студентської та учнівської молоді". За даними КГБ, за час від 1964 року до моменту написання звіту в Україні зафіксовано поширення 778 найменувань документів понад 250 авторів.

Найпопулярнішими були тексти розроблюваних у справі "Блок" Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Михайла Гориня та інших "націоналістично налаштованих осіб" - Михайла Брайчевського, Ліни Костенко, Алли Горської.

Крім українських авторів, на теренах республіки поширювалися документи, виготовлені за її межами. Їхніми творцями були російські демократи Андрій Сахаров, Олександр Солженіцин, кримськотатарські автономісти та єврейські націоналісти. Ці видання, за даними КГБ, потрапляли в Україну стараннями жителів Києва Леоніда Плюща та Івана Світличного, Одеси - Ніни Строкатової, Харкова - Генріха Алтуняна.

Понад сто одиниць самвидаву станом на 1971 рік потрапили за кордон, де друкувалися в українських діаспорних видавництвах "Сучасність" та "Смолоскип". Згодом, писали кагебісти, частина цих видань, "авторами яких є радянські громадяни, засилаються назад в Україну з відповідними коментарями відверто ворожого змісту у вигляді "вступів", "редакційних заміток", "післямов".

Таким чином з’являвся так званий тамвидав. Тільки у 1970 році конфісковано 19582 документи, які пересилалися з-за кордону, серед них 4200 походило із закордонних центрів ОУН. У наступному 1971 році це число ще більше зросло - за дев’ять місяців перехоплено і конфісковано 20357 закордонних видань.

КГБ не лише фіксував прояви самвидаву, але й активно боровся з ними. Віталій Федорчук у доповідній запевняв керівництво Компартії: органи проводять планомірний розшук авторів антирадянських документів та осіб, які займаються їх розмноженням. Під особливою увагою КГБ перебувала множильна, друкарська техніка та шляхи поширення опозиційної літератури. Згідно звіту Федорчука, у результаті активного наступу на самвидав за 1970-1971 роки спецслужба заарештувала 39 осіб, з них 4 повторно.

Контроль над інформацією не обмежувався увагою до друкованого слова, адже з’явилося нове відгалуження самвидаву, так званий магнітвидав - поширення записів із декламаціями заборонених поетів чи недозволеними піснями співаків.

На початку 1970-х років кагебісти здійснили перевірку студій фонозапису: "У результаті, - доповідав Федорчук, - вилучено десятки тисяч метрів магнітофонних записів ідейно не витриманих пісень Висоцького і Галича, пародій, декламацій. В одному лише Сімферополі вилучено більше 18 тисяч метрів магнітозаписів".

Відповіддю на інформаційну активність дисидентів була також радянська контрпропаганда, яка відбувалася з активною участю КДБ. "У 1971 році за матеріалами органів безпеки в республіканській та місцевій пресі опубліковано 137 статей, що викривають буржуазно-націоналістичну ідеологію, компрометують осіб, які проводять антирадянську діяльність, у тому числі і таких виробників та поширювачів самвидаву, як С. Караванський, В. Мороз, Н. Строкатова".

Січень 1972 року, коли готувався звіт Федорчука, став початком нової, ще більш жорстокої, ніж у 1965-1966 роках, хвилі репресій, яка мала покласти край як існуванню самвидаву, так і дисидентського руху загалом.

______________________________________________________________________________________

Читайте також:

З гнівом і пристрастю: нова книга про Степана Бандеру

"Sine ire et studio" - без гніву і пристрасті - цей принцип роботи історика, сформульований Тацитом, не застосовується його теперішніми колегами щодо Степана Бандери.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
Вибір редакції