Між народженням і смертю

Минулого разу в Станиці Луганській нам показували неремонтований Будинок культури. А ось за зиму все-таки зробили ремонт, відновили опалення в бібліотеці при ньому. Кажуть, що приїздила комісія з перевіркою, здивувалась, що станичники витратили кошти саме на ремонт БК. Мовляв, для чого вам культура, коли по вас стріляють? На що вони відповіли, що культура – зброя, можливо, вагоміша за важку артилерію. Мабуть, так і є. В будь-якому разі – їм видніше.

У них тут загалом специфічне бачення ситуації, з огляду на місцерозташування – Станиця схожа на острів, відірваний від материка, який, утім, далі відчуває себе частиною цього самого материка. Сюди непросто дістатись, звідси непросто вибратись. Знайома розповідає, як нещодавно до Луганська в лікарню транспортували місцеву жінку. Рак, остання стадія. До Сєвєродонецька везти не наважились – було таке, що одного разу хворого не довезли. Тому зв'язались із луганськими лікарями, домовились перевезти. Луганськ не завжди приймає місцевих, зі Станиці. Хіба що дітей чи на термінові операції. В інших випадках, як говорить знайома, "молода республіка" громадян України не приймає. Такі ось будні на лінії розмежування.

Прикордонник на пропускному пункті розпитує про останні новини.

- Що там у Києві відбувається? – питає. – У нас же тут жодної інформації, - пояснює. – Ми нічого не розуміємо.

- Ми теж, - відповідаємо.

Заїжджаємо до дитячого садочка, куди кілька разів завозили допомогу. Там розповідають про бебі-бум. Говорять, що народжується багато дітей. Вивантажуємо речі, розмовляємо з директоркою в її кабінеті. На стіні ікони й грамоти за перемоги в різних конкурсах.

Директорка розповідає про волонтерську допомогу – нещодавно встановили нові вікна, допомогли з освітленням. Розповідає, що останнім часом більш-менш спокійно, хіба що потемну стріляють, але не інтенсивно. Зима завершується, життя триває. До шкіл повертаються діти. Багато з тих, чиї батьки перебралися до Луганська, навчаються дистанційно. Але старшокласників батьки намагаються перевезти назад, на цей бік фронту. Хочуть, щоби діти закінчували школу "в Україні", і щоби освіту далі отримували "в Україні".

Пізніше говоримо з головою місцевої адміністрації. Він згадує, як два роки тому, на випускному, на шкільній лінійці з усієї школи лише двоє-троє учнів знали слова гімну. І як це змінилось за останні два роки. Справді змінилось – минулого року ми приїхали до Станиці саме на 1 Вересня. Їхали сонячними ранковими вулицями, спостерігали, як школярі йдуть до школи після літніх канікул. Нарахували кількох у вишиванках. Гімн на лінійці співали майже всі. Просто деякі класи співали дружно й натхненно, інші – мляво й формально. Справа в учителі, підозрюю.

- Ви ж розумієте, - говорить голова, - багато держслужбовців далі бояться, остерігаються – тут же багато всього пов'язано з Луганськом – родичі, родини, знайомі. Нещодавно бойовики затримали одного чоловіка – думали, мій батько, в нього таке саме ім'я. Або, скажімо, така історія – наші військові прийшли до школи, провести профілактичну бесіду з приводу протимінної безпеки. Діти попросились сфотографуватись зі зброєю. Ясна річ, на тлі прапора. Наступного дня прибігли налякані батьки: мовляв, чому нашим дітям дозволили фотографуватись на тлі українського прапора? А я їм відповідаю: а на тлі якого прапора їм фотографуватись? Відразу заспокоїлись.

Заїжджаємо в будинок для літніх. Перед цим завозили сюди пральну машину та холодильник. Працівники розповідають, що позавчора помер один із мешканців будинку.

- Ви їх самі ховаєте? – Питаємо.

- Так, - відповідає одна з працівниць, - у нас є знайомий панотець, він їх сповідує, він відспівує.

Всього в будинку мешкає більше п'ятдесяти осіб. Багато лежачих, дехто – з психічними розладами. Крім адміністрації вони, правду кажучи, нікому не потрібні.

Небо над будівлею низьке, сіре, ось-ось має початися весна, має початись щось інше, щось цілком нове. В повітрі пахне відлигою, пахне вогкістю, пахне часом, який комусь приносить життя, комусь – смерть. Добре, що народжуються діти, добре, що вони підростають, добре, що нічого не бояться. Страх заважає і принижує. І самотність – теж принижує. Тому все, що їм потрібно на їхньому острові – це віра й надія. Ну й добрі новини з материка.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook і стежте за оновленнями розділу!