День Подяки, протести і Russia Today

- Наталко, пробач, я з тобою не поїду. Ти ж розумієш - великий білий хлопець з великою камерою, поруч - білявка з червоним мікрофоном. Надто гарна мішень для злих темних хлопців з американської глибинки. Ми якраз дивилися телевізор. Словом, ми з Сандрою запрошуємо тебе на День Подяки. Лишайся, я не хочу, щоб ти отримала каменем в голову.

Мій оператор Андрій після сімейної наради вирішив лишитися в Вашингтоні. Я збиралася їхати до Міссурі сама і розбиратися з картинкою й оператором "по ходу п'єси". Фраза про камінь в голову за вечір пролунала ще кілька разів від різних людей. Спільного у них, здавалося б, не було нічого, окрім одного: всі вони дивилися телевізор.

Мої друзі Яневські про каміння і голову делікатно промовчали, дві світлі голови - Емміна і Сашкіна - написали мені листа. Дозволю собі його процитувати: "Натальцю, зважай на 400 років тиску, знущань і рабства, закони Джима Кроу, расову сегрегацію і Ку-Клукс-Клан. Це - не локальний конфлікт, проблема набагато глибша і гостріша. І вона не в ставленні поліції до темношкірих. І не всі поліцейські - расисти, хоча вони частіше застосовують силу і зброю до афроамериканців, ніж до білих. Проблема в невикоріненому расизмі з обох сторін".

Словом, я сіла в літак перед самісіньким початком сніжної бурі, яка насувалася на ДіСі, заплющила очі і прокинулася в Сент-Луїсі.

Там падав сніг, машини їздили, готелі були відкриті, хоча і "прикрашені" фанерними щитами. Цю закономірність я помітила минулого тижня в Чікаго - поганий район починається там, де банкомати і вікна заґратовані, на вікнах заглушки і на шибках заправок - отвори від куль. І традиційна наліпка з перекресленим пістолетом - зі зброєю не заходити. Чим гірший район - тим більше ґрат.

У Фергюсоні більшість вітрин акуратно прикрили фанерою. О 9-й вечора діти і дорослі з пензлями в руках розфарбовували її сонечками і квітами. В кварталі від епіцентру протестів - поліцейського відділку.

Під ним озброєні до зубів нацгвардійці - напередодні поліцейські необдумано, просто за звичкою мирного часу, лишили машину без нагляду. Її перевернули і підпалили. Було від чого злитися: білий поліцейський застрелив темношкірого підлітка. Не вистрілив в ногу, щоб поранити, а розрядив в нього обійму. Є кілька деталей: виклик про пограбування, двоє хлопців, які гуляють розділовою смугою, і на вимогу поліцейського зупинитися відправляють його "пішим еротичним". Потім б'ються з ним і не дають вийти з машини. Словом, підстави стріляти, за американським законодавством, у правоохоронця таки були. Куди - інша справа. Бо у сухому залишку, є мертва людина. Присяжні вирішили: це була самооборона, поліцейського відпустили і Фергюсон спалахнув.

І знову деталі: більшість протестувальників - білі. Кидальники каміння і грабіжники магазинів - місцевий криміналітет. Їх легко виділити з натовпу за татуюваннями на обличчі - кульками морозива (під очима), ріжками (над бровами), літерами GP (Ganster disciples - легендарне мафіозне угруповання Середнього Заходу). Ми бачили таких багато - на заправці Фергюсона вони купували "Ред бул" і сумно дивилися на мій мобільний телефон на стійці.

Єдині люди, які погодилися зі мною поїхати до Фергюсона - ідейна жидобандерівська родина з Чікаго. Оператор Даша з Владивостока і колишній киянин Олег - її чоловік, зброяр, освітлювач і водій в одному флаконі.

Під поліцейським відділком ми зустріли мущщіну з мікрофоном Russia Today. Він вирячився на Дашу і радісно посміхнувся: Прівьєт, ви рускі?

Кажу: Nope, we are Ukrainians.

Він нам: Listen, colleagues.

А ми йому: No, man. We are journalists, you are working for propaganda machine and taking money for producing evil. So, we are not colleagues anyway.

А мущщіна з мікрофоном відбіг на безпечну відстань і кричить: А ти, а ти, ти теж не з України! Ти з Британії, як і я, тебе акцент видав! Тобі гроші за підтримку війни і хунти платять!

І тут ми зловтішно заржали: я і Дашка. А Олєг сказав, що то червоне, яке в мене на руках від розмальовування паркану на підтримку місцевої громади, то кровіща запроданців.

До нас підійшла жінка і сказала: "Бачу, що ви не тутешні, я вас запрошую на День Подяки, який організовує наша громада. Щоб ви відчули, які ми тут приязні і миролюбні. Ми і зараз вийшли з дітьми дошки малювати, щоб телебачення не шукало тут страхіть. Нам прикро, що застрелили темношкірого хлопчика, хоча він і був далеко не янголом. Але він мертвий, а ми - живі. І любимо своє місто. Не шукайте війну там, де її немає".

Далі ми разом малювали на фанері ялинки, гори і сніг. Червоною фарбою підписали: 1+1, Україна.

Нам сказали традиційне "тримайтеся" і це звучало щиро.

В цей час Russia Today передавав: "Держдеп розганяє кольорову революцію"; "Страшна хвиля протестів котиться США"; "Народний гнів накрив 40 штатів"; "Злочинний режим Обами..."

Потім трішки регіональних новин від RT: "У Фергюсоні натовп мітингувальників напав на журналістів RT, їхню машину побито і підпалено".

Молодик в зеленій куртці з RT, який намагався заговорити з нами, ходив цілісінький і вже травив якійсь дівчинці щось про те, що він родом з Маямі, зараз у Флориді так добре, поїхали, кохатимемося в найкращому готелі...

Захотілося запхати йому мікрофон з зеленим логотипом поглибше в рота. Або підпалити машину - вона ж вже згоріла. І в новинах про це вже розказали. І хтось розумний вже перепостив. І моя мама знову дзвонитиме: "Як там? А раптом тобі каменем в голову?"

Натомість ми пішли розмальовувати паркан. А RT- шукати картинку, щоб пострашніше.

У нас в Сент-Луїсі яскраве сонце. І вже кілька запрошень на День подяки. Від незнайомих людей. Після протестів і побитих вітрин, як в книжці О'Генрі, до нас підійшов незнайомий чоловік і сказав: "А ви тут чого стоїте? Ходіть зі мною, сестра відправила знайти і привести незнайомих людей на вечерю. Ми б хотіли вас нагодувати".

Ми пішли і отримали найкращий вечір, який могли провести разом незнайомі люди в День подяки. З їжею, в колі величезної американської родини, з багаттям, піснями, розмовами про життя в американській глибинці і на українському Сході, обміном телефонами і імейлами. Словом, якщо не шукати страхіть, то вони не шукатимуть тебе. З магазинів поступово знімають фанерні заглушки. Народна прикмета підказує: якшо RT поїхали, жахалок більше не буде.

Долучайтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!