Ні війни, ні миру

Усіх цікавить, як же розгортатимуться події у майбутньому навколо Мінських домовленостей. Сучасні обставини в Україні, ЄС і США не дають підстав для чітких прогнозів. Більш-менш прогнозованою є лише лінія поведінки РФ, але від того не легше.

Керівництво України впродовж року скоригувало свої підходи до тематики "Мінських домовленостей". Якщо на рівні декларацій ми і далі чуємо про відданість тому, що визнається як таке, але не працює, то на рівні кулуарної та публічної дипломатії все більше і частіше чуємо критику і заяви, спрямовані на ревізію окремих пунктів "Мінських домовленостей".

Але підстав зробити висновок, що офіційна Україна взяла переговорний курс на торпедування Мінських домовленостей шляхом розмивання трактувань окремих пунктів, немає.

Найімовірніше, мова йде про банальне бажання президента Порошенка уникнути як внутрішньої критики (через суспільний консенсус несприйняття факту міжнародного тиску на Україну виконувати політичні положення цих угод без припинення вогню і широкого невдоволення окремими їх положеннями), так і зовнішньої (звинувачень у зриві виконання "Мінська"). У протилежному випадку Україна зробила б хоч якісь спроби використати провалений процес підготовки дорожньої карти для зміни трактувань, встановлення невигідних для РФ часових рамок виконання окремих пунктів тощо. Або скористалася б низкою вигідних для себе резолюцій міжнародних організацій для офіційного ініціювання перегляду трактування, порядку виконання чи навіть змісту положень.

Українська дипломатія фактично вирішила нічого не робити з Мінськими домовленостями, а просто чекати прийдешніх змін на міжнародній арені.

Такими обставинами, перше за все, є інавгурація президента США Дональда Трампа, президентські вибори у Франції і парламентські в Німеччині, можливе скасування санкцій проти РФ. І якщо всі ці обставини назагал ускладнюватимуть міжнародне становище України, то, наприклад, ймовірне чи очікуване скасування санкцій проти РФ як наслідок виборів у Франції і Німеччині фактично означатиме карт-бланш для української влади у виході з мінського процесу. Це, з одного боку, ускладнюватиме безпекову ситуацію нашої держави, але полегшуватиме позиціонування БПП і "Народного фронту" під час прогнозованої кампанії дострокових виборів в Україні. Це дозволить зняти провладній коаліції частину тягаря критики і навіть створить додаткові можливості для ведення пропаганди. Вже тепер ми бачимо активне спекулювання темою повномасштабної агресії РФ як засобу відволікання уваги від внутрішніх проблем. Консервація ситуації "ні війни, ні миру", очевидно, потрібна і для підтримання олігархічного консенсусу, оскільки війна фактично перетворилася для "власників Донбасу" на джерело збагачення.

Тому кволу, невиразну позицію України в переговорному процесі навколо Мінських домовленостей наразі можна пояснити як відсутністю ідей і бажання проводити активну політику щодо врегулювання українсько-російського конфлікту, так і, напевно, міркуваннями отримання потенційних політичних й інших вигод.

Позиція США наразі залишається невідомою. Дональд Трамп, це вже цілком очевидно, шукатиме можливість нормалізації відносин із РФ. Також дуже ймовірно, що в намаганні реалізувати свої плани він буде схильний ігнорувати опозицію Конгресу і американської експертної спільноти (хоча треба відзначити, що ця опозиція є, і до того ж дуже серйозна). Сьогодні в Сполучених Штатах велика група впливових політиків й експертів фактично відкрито проголосила кампанію "не дозволити Трампу розміняти Україну на нормалізацію відносин із Росією". Участь частини українського держапарату в цій кампанії є чи не єдиним позитивним прикладом намагань України якимось чином впливати на своє майбутнє.

Можливим результатом цих дебатів може стати втрата інтересу президента Трампа до "українського питання". При цьому, не виключено, що гіпотетична (пророкована багатьма) згода з РФ послабити підтримку України і зменшити присутність США в нашій державі, не означатиме, в розумінні Трампа, заборону на комерційне співробітництво з Києвом, зокрема, у сфері оборонного виробництва.

Також привертає до себе увагу передвиборча обіцянка Трампа зняти обмеження на видобування енергоносіїв у Штатах. Найбільш вірогідно, це призведе до того, що світові ціни на енергоносії можуть піднятися дещо вище сучасного рівня, але встановитися на рівні недостатньому для відновлення російської економіки чи хоча б належного фінансування всіх її поточних витрат включно з війною в Сирії, утриманням Криму, Донбасу й інших тимчасово окупованих територій (Придністров'я, Абхазія, Осетія).

Очікувані зміни в американській і європейській політиці в 2017 році природно вказують Росії на необхідність зосередитися не на пошуку дипломатичних варіантів реалізації Мінських домовленостей, а на скасуванні міжнародних санкцій проти себе, а також досягненні максимальної військової переваги в Сирії, що стане запорукою початку "великого торгу" зі США на максимально вигідних умовах.

Законсервована ситуація "ні війни, ні миру на Донбасі" фактично перетворюється на стратегічний політичний і дипломатичний ресурс Росії (аби лише вистачало фінансування, але, зрештою, цей конфлікт не створює серйозних проблем для РФ, яка завжди матиме можливість обміняти його на щось корисне).

І реалізація Мінських домовленостей, і тимчасове "затишшя" переговорного процесу навколо них однаково вигідні Росії. Тимчасову паузу в мінському процесі Кремль, як і раніше, використовуватиме для нарощування військової присутності на Донбасі (як засобу перешкодити Україні раптово "врегулювати" ситуацію військовим шляхом) й інституційного розвитку "Л/ДНР". Очевидно, всі ігри навколо зустрічей народного депутата Савченко з бойовиками Захарченком і Плотницьким є частиною цього плану: "привчити" українців до необхідності й ефективності прямих переговорів з "Л/ДНР". Не виключено, що росіяни підуть на забезпечення часткового успіху місії українського нардепа – звільнення та обміну кількох або і частини заручників.

Втягнуте у виборчу кампанію керівництво Франції й Німеччини не матиме впродовж найближчих шести місяців можливості педалювати тематику Мінських домовленостей. Натомість РФ посилить роботу з країнами-слабкими ланками ЄС, а також із тими німецькими й французькими політичними партіями, що опонують президенту Франсуа Олланду та канцлеру Ангелі Меркель.

В активі української дипломатії на європейському напрямку залишатимуться низка держав регіону (Румунія, Литва, Латвія, Естонія й інші), а також достатньо велика і впливова кількість членів Європарламенту й все більша кількість експертів із питань зовнішньої політики й безпеки, що занепокоєні агресивною політикою РФ в Європі.

Несподіваної трансформації може зазнати роль Польщі. З одного боку, в Польщі існує традиційний антиросійський дискурс. З іншого – польські сентименти до історичних подій у взаєминах з Україною будуть активно використані Росією в кампанії із підриву європейської політики підтримки нашої держави шляхом знеславлення України, як країни неофашизму, антисемітизму тощо. Перед чинним польським керівництвом постала складна дилема – як розвивати український напрямок зовнішньої політики без шкоди для відносин із ядерним правим націоналістичним електоратом? У найближчій перспективі для України загостриться питання ставлення до Польщі: друг у подоланні проблем чи проблема?

Інтерес для Києва становитиме неприховане бажання Варшави стати частиною переговорного процесу щодо врегулювання "українського питання". Але пасивна позиція української дипломатії щодо Мінських домовленостей навряд  дозволить скористатися цим бажанням Польщі у конструктивному ключі.

Оригінал

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!