Безславний присмерк неоосманізму

"Так, ми "нові османи". Ми змушені займатися сусідніми країнами. І навіть йдемо до Африки. Великі держави спостерігають за цим з розгубленістю", — саме з такими сентенціями виступав голова МЗС Туреччини Ахмед Давутоглу на початку 2010-х рр. Дійсно, доба "Арабської весни" відкрила значне вікно можливостей для нарощування турецького впливу в країнах арабського світу.

Уряд президента Ердогана сповідував ідеологію відновлення турецьких позицій на всьому просторі колишньої Османської імперії, використовуючи "м’яку силу" та підтримуючи протурецькі сили в арабських країнах. Зокрема, турецькі політичні кола істотно виграли від приходу до влади висуванця "Братів-мусульман" Мохаммада Мурсі в Єгипті. Падіння режиму Каддафі в Лівії відкрило двері для захоплення влади лівійськими "іхванами" (арабська назва "Братів-мусульман") в Тріполі. Хаотизація Сирії істотно посилила позиції турків в низці суннітських провінцій республіки, зокрема вони взяли під свій контроль частину північних районів країни та здійснюють вплив в провінції Ідліб.

Доба "Арабської весни" відкрила значне вікно можливостей для нарощування турецького впливу в країнах арабського світу

Анкара змогла розбудувати стратегічний альянс з Катаром, забезпечивши невтручання Саудівської Аравії в 2017 році до емірату, проти якого розпочала блокада "арабська четвірка" (Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Єгипет) через "підтримку екстремізму". В 2016-2017 рр. турки спромоглися домовитися з Суданом про облаштування військових об’єктів на суданському узбережжі Червоного моря, включившись до гонки озброєнь в Червономорському просторі.

У вересні 2017 року турки відкрили військову базу в районі Джезіра у Могадішо (Сомалі) вартість будівництва — $50 млн), завдяки чому Анкара отримала можливість проектувати військову силу в район Індійського океану та Баб ель-Мандебської протоки. У друге десятиліття ХХІ століття Туреччина увійшла в зеніті військово-політичної могутності, але вона виявилася дуже швидкоплинною.

Все почалося з Єгипту, де в ніч проти 4 липня 2013 року під час військового перевороту було повалено режим ісламіста Мурсі. Він дійсно виявився вкрай невдалим керівником країни, відвертим популістом, незграбним в економічних питаннях та провальним в сфері зовнішньої політики. До влади в Каїрі прийшла військова хунта на чолі з фельдмаршалом Абдель Фаттахом ас-Сісі, який є ставлеником Саудівської Аравії та ОАЕ.

Далі турків спіткала невдача в Лівії. В 2013 році "іхвани" зазнали нищівної поразки на виборах до лівійського парламенту, але відмовилися визнавати факт втрати влади, зануривши багатостраждальну Лівію до "другої громадянської війни". Нині ми спостерігаємо кульмінацію конфлікту: частини фельдмаршала Халіфи Хафтара (орієнтується на Єгипет, Саудівську Аравію та ОАЕ) — Лівійська національна армія — ведуть бої за Тріполі. В лівійській столиці перебуває міжнародновизнаний Уряд національної згоди, що має підтримку Туреччини та Катару, але, схоже, його час вже минає, і до наступного року вся Лівія буде об’єднана під контролем Хафтара. Отже, турки втратять свої впливи в цій серцевинній країні Середземномор’я.

Не кращими виглядають позиції протурецьких повстанців в провінції Ідліб. Анкара в квітні-травні нарощує поставки зброї місцевим бойовикам, з якими ведуть бої частини збройних сил армії Асада за підтримки російських та іранських найманців. Через майбутнє Ідлібу зростають російсько-турецькі суперечності. Москва обвинувачує протурецьких бойовиків в атаках на базу ВКС Хмеймім і через це веде боротьбу з ними. Спроби сторін домовитися про деескалацію не дають результатів.

Поки Ердоган в саботажі російсько-турецької дружби обвинувачує Дамаск, але коріння проблеми значно глибші. Росії сильний турецький режим є невигідним, і це природньо для двох держав-конкурентів у великій геостратегічній грі. Також поразкою турків є вихід режиму Асада з міжнародної ізоляції, що розпочався в грудні 2018 року з подачі президента Судана Омара Хасана аль-Башира, який був близьким союзником Ердогана. Далі — більше.

У друге десятиліття ХХІ століття Туреччина увійшла в зеніті військово-політичної могутності, але вона виявилася дуже швидкоплинною

Крім того, що він "відкрив двері" Асаду, він втратив владу. Його майже 30-річне правління завершилося під час народної інтифади, що тривала з грудня 2018 року до квітня 2019 року. Врешті до влади в Хартумі прийшла військова хунта, що орієнтується на ворогів турків: Єгипет, Саудівську Аравію та ОАЕ. Поки Ердоган закликає суданських військових повернутися до нормального демократичного процесу, лідери хунти — Перехідної військової ради Судану (ПВРС) — активно шукають міжнародної підтримки.

24 травня заступник ПВРС генерал Мохаммад Дагло (Хамідті) відвідав Джидду та провів зустріч із спадковим принцем Саудівської Аравії Мохаммадом бін Сальманом. Для Ер-Ріяда є дуже важливою участь Хартума в антиіранському альянсі, а також у військовій кампанії проти проіранського руху "Ансар алла" (хусити) в Ємені. Саудити та еміратці вже пообіцяли надати $3 млрд фінансової допомоги Хартуму, $500 млн з яких вже надійшли на рахунки Центрального банку Судану.

А 25 травня голова ПВРС генерал Абдель Фаттах аль-Бурхан відвідав Каїр, де двічі замість того, аби потиснути руку своєму єгипетському колезі фельдмаршалу Абдель Фаттаху ас-Сісі, віддав йому честь. Двом генералам є про що поговорити, бо новій військовій суданській владі буде дуже у пригоді єгипетський досвід придушення спротиву з боку цивільного населення. Сторони уклали договір про співробітництво в сфері безпеки та боротьби з тероризмом. Отже, тепер варто очікувати прибуття єгипетських експертів із глибоким знанням розгону масових демонстрацій та приборкання народних мас.

До цього, щоправда, єгипетський уряд дотримувався іншої лінії поведінки, підтримуючи уряд аль-Башира. Голова МЗС АРЄ Самех Шукрі та голова єгипетської розвідки Аббас Камель відвідували Хартум у розпал протестів, висловлюючи свою підтримку уряду в його боротьбі проти народної інтифади. Навіть після повалення аль-Башира єгиптяни за інерцією підтримували генералів, пов’язаних з поваленою владою. Єгипет зараз головує в Африканському Союзі, і в перші дні перемоги хунти закликав військових передати владу цивільному уряду протягом 15 днів. Але ситуація радикальним чином змінилася, і з подачі Каїра суданська хунта отримала вже три місяці на ведення переговорів з опозицією щодо формування перехідного уряду.

Солідарність між генералами продовжує працювати, тож, схоже, Єгипет отримає значні преференції від суданських колег в обмін на міжнародну підтримку. Тепер очевидно, що плани Анкари щодо активного військового будівництва в районі Порт-Судану будуть істотно загальмовані або навіть зведені нанівець.

Плани Анкари щодо активного військового будівництва в районі Порт-Судану будуть істотно загальмовані або навіть зведені нанівець

26 травня генерал аль-Бурхан відвідав ОАЕ, де провів зустріч з крон-принцем ОАЕ Мохаммадом бін Зайєдом, який висловив свою підтримку збереженню безпеки та стабільності Судану. Еміратців дуже цікавить портова інфраструктура суданського узбережжя та можливість облаштування військових баз. І саме це може бути предметом перемовин між ними та суданцями, які шукають фінансової підтримки. Отже, тут теж відчутна еміратська конкуренція з турецькими компаніями, які також мали свої інтереси на цій території.

В Сомалі також не дуже раді турецькій присутності. В липні 2013 року бойовики повстанського угрупування "Аш-Шабаб" здійснили напад на турецьке посольство в Могадішо. Тоді загинули 3 осіб, а 7 отримали поранення. Сомалійські екстремісти зазначили у своїй заяві, що їхньою ціллю були саме турецькі дипломати. 12 травня 2019 року через вибух бомби, закладеної до авто, загинув турецький інженер. Знову в атаці підозрюють "аш-Шабаб", що домагається того, аби турки залишили територію неспокійного Сомалі.

28 травня стала ще одна дуже важлива подія, що боляче б’є по турецьким інтересам на Близькому Сході. До аеропорту Джидди прибув літак еміра Катару Шейха Таміма Хамада аль-Тані з дипломатичною делегацією на борту, що вестиме переговори щодо участі Катару у надзвичайному саміті в Мецці, що відбудеться 30 травня. Зазначається, що катарців запросив особисто король Саудівської Аравії Сальман. Ключова тема саміту: проблеми безпеки Перської затоки після "танкерного інциденту" та ударів дронами по саудівському нафтопроводу.

Візит катарців до Саудівської Аравії є свідченням надзвичайно важливих зрушень, що відбуваються в регіоні: це фактичне завершення дворічної блокади цієї країни та перезавантаження відносин з Катаром. Якщо відбудеться нормалізація відносин між Дохою та Ер-Ріядом, вага Туреччини на Близькому Сході в якості катарського протектору дуже сильно знизиться, що лише посилить загальний тренд занепаду неоосманського експансіоністського проекту.

Причинами занепаду турецької гегемонії на регіональному рівні виступають загальне послаблення режиму президента Ердогана після спроби державного перевороту 2016 року, неприйняття його авторитарної політики значними верствами турецького суспільства, економічна рецесія, що триває в країні, погіршення відносин з Вашингтоном, залученість до авантюрних союзів з Росією та Іраном.

Цей перелік не є вичерпним, але сукупно наявні фактори блокують реалізацію геостратегічних амбіцій Анкари, і її місце в регіоні займають більш сильні регіональні гравці, такі як Саудівська Аравія. Ер-Ріяд істотно відновив свої впливи в арабському світі і доводить свій статус повноправного лідера в неспокійному близькосхідному регіоні.