Взагалі не люблю виставляти себе на показ

Ексклюзивне інтерв'ю із Софі Марсо записала у Парижі кореспондентка "Сніданку з 1+1" Мирослава Ульяніна.

Софі, хочу розпочати з питання, дуже близького мені. Як я пам'ятаю, восени 2011 ви прилітали до України на відкриття фестивалю "Молодість". Чи залишилися якісь спогади про Україну та про Київ?

О, так. Це було чарівно! Я завжди, коли чула "Київ" хотіла це місто побачити. Я трохи знала про країни Східної Європи, бо довго жила у Польщі (через чоловіка-поляка). І мені дуже подобається те, що у вас багато зелені, лісів – а в Парижі цього бракує. У нас є парки, але більше все ж будівель, каміння, мурів. А мені іноді, знаєте, так хочеться простору, природи.

Гаразд, щодо України зрозуміло. Але чи не хочете переїхати з Парижа десь на південь Франції, наприклад? Проміняти столицю на більш спокійне місто?

Я б дуже хотіла це зробити. Але я не можу - через дітлахів. Вони ходять у паризьку школу. І з самого дитинства - в одну і ту ж саму. Я не хочу бути егоїсткою – і через своє бажання бути на природі забирати дітей зі столиці в село. Що вони там будуть робити? Їм буде нудно. Вони в тому віці, коли треба соціалізуватися, заводити друзів. От я і застряла в Парижі. Я люблю його, звісно. Але якщо бути чесною, то велике місто – це добре для шопінгу, відвідин музеїв. Але для життя… я б дуже хотіла жити в селі чи передмісті.

Ви робили спробу працювати в Голівуді, знімалися у фільмі Мела Гібсона "Хоробре серце". Як вам такий досвід?

Голівуд для мене завжди був не надто цікавим. Всі фільми, де я знімалася, більш-менш європейські. Навіть "Хоробре серце" - це шотландська історія, яка трапилася в Ірландії. Мел Гібсон був шотландським героєм, я грала французьку королеву. Знаєте, я ніколи не буду грати американську дівчинку з Техасу! І українку не зможу зіграти! Це складно зануритися в іншу, чужу культуру. Справді складно. Я ніколи не марила Голівудом, це місце не для мене, не для моєї роботи, ні.

А якби запропонували переїхати до Америки? Погодилися б?

Я не знаю, чесно не знаю. Хтозна, що готує майбутнє. І я не хочу загадувати наперед. Я відкрита до змін. Не хочу зациклюватися і залипати на чомусь одному. Мені потрібно знати, що завжди є вихід, двері в які я можу втекти. Я такою завжди була. але знаєте, головне для мене – це мої діти. Тому, якщо така зміна міста чи країни не зашкодить їм, якщо буде якась глобальна підстава для переїзду, - я не буду вагатися. Якщо це просто заради мене, кар'єри - ні, я і кроку не зроблю. Можливо, я переїду до Америки, але тільки з усією своєю сім'єю: з дітьми, з Крістофом і з моїм котом! Його звуть Слік, йому вже 10 чи 11 років!

Звісно. Коли ми були в Штатах мій син Венсан сказав: "Вау! Я наполовину француз, а наполовину поляк, я вчився в Англії – то хто ж я насправді?" Мені здається, така багатонаціональність - це добре, бо ти в цьому випадку більш відкритий, більш космополітичний, толерантний. Але тут є і негативна сторона: ти не відчуваєш чіткої приналежності до одної країни, не відчуваєш свого коріння. Дітям доведеться самим робити так, щоб ця особливість стала перевагою.

Який у вас улюблений сімейний відпочинок? Ходите в кіно, на шопінг чи просто дивитеся телевізор всі разом?

Ми балакаємо, готуємо обід, дивимося фільми. Але не мої фільми! Я хочу, щоб вони сприймали мене як свою маму, а не як акторку! Я роблю все, що можу, аби проявлятися саме як мама. Я не показую їм свої фільми. Не те, що мені соромно, ні. Я просто хочу, щоб діти були відверті зі мною, щоб вони зі мною ділилися. А поставити між нами екран – це було б неправильно. Я навпаки хочу їх захистити від цього. Хай краще вони мене бачать на кухні за плитою! "Доню! Обід готовий, спускайся!"

Я ВЗАГАЛІ не люблю виставляти себе на показ. Я навіть боюся цього. Але з іншого боку – якщо я знімаюся у фільмі – а мене не оцінюють, то я починаю депресувати! Коли я їду на Канський фестиваль – і мене впізнають, беруть коментарі, про мене говорять – це приємно, я розквітаю. Якщо на мене не звертаюся уваги – то я починаю думати: "Ееееее, що сталося? Що зі мною не так!" Це дивно, але це правда. Якщо бути з вами відвертою, то я боюся бути у центрі уваги, це надто велика відповідальність. І коли я бачу себе на обкладинці, чи на автобусі – ааа, хочеться сховатися. Прийти додому - і замкнутися.

У вас не тільки акторська кар'єра. Не так давно ви взялися за роботу як режисер. Задоволені результатом? І чи буде 4-ий фільм найближчим часом?

Нууу… я зняла ці фільми – і була повністю ними задоволена. Але я дуже вірю і сподіваюся, що це той досвід, який трапляється раз у кілька років, не частіше. Бо я щиро вірю: основна моя робота, моє призначення – це бути акторкою.

Ви одночасно мама, акторка, просто жінка. Яка з цих ролей найголовніша?

Що найбільш важливо? Насправді, якби мені пістолет до горла підставили і мені треба було вибирати, я звісно б зробила вибір на користь дітей! Вони – моє життя. Однозначно, сім'я - це найважливіше. Я не можу постійно зніматися-зніматися-зніматися. Мені потрібно заряджати свою батарейку життям, реальністю… І якщо бути з вами чесною, то я б не змогла цілісінький день, 24 години проводити з дітьми. Ні! Та і вони б не захотіли! Їм хочеться бути з друзями, деінде.

Навесні Карла Бруні, тоді ще Перша леді Франції, заявила, що почала користуватися метро, щоби бути ближче до людей. А коли Ви востаннє спускалися в метро?

Недавно, до речі. Я довгий час метро не користувалася, але нещодавно моя машина була на ремонті, і це був ранок, треба було відвезти доньку в школу. Я спробувала зловити таксі – а таксі не було. Це класика Парижа! Я була злюча! Взяла доньку – і сказала: все, ходімо – і ми спустилися в метро. Я добряче замаскувалася, комір підняла, шалик на голову натягнула – ох і спекотно мені тоді було! Я добряче обмоталася! Тому коли в Парижі пробки, а моя автівка десь в іншому кінці міста – я спускаюся в метро. Запросто. Не така я вже й зірка!

Мирослава Ульяніна