Я настільки була в жаху від осетинів, що донеччанки мене особливо не лякали

Волонтер Ірина Довгань провела в полоні бойовиків батальйону "Восток", які воюють на Донбасі, п'ять днів. Активістку і патріотку били, залякували, прив'язували до "стовпа ганьби" посеред міста, не давали їжі і водночас грабували її будинок. А вона, опинившись в безпеці, жаліє своїх мучителів і не просить жодної допомоги. В інтерв'ю для ТСН Ірина розповіла, як пережила цей час і хто допоміг у її визволенні.

- Вас коли взяли, Ви зрозуміли, за що?

- Так, зрозуміла. Наш знайомий віз сумку зі шкільними речами моєї дочки і з цим планшетом (де були компрометуючі Ірину фото, - прим. ред.). Його затримали, і він пропав. І я десь здогадувалася, що тепер може бути. І чоловік мені сказав: негайно виїжджай. Але я розуміла, що цілком можливо, на блокпостах мої фото вже є. У тій зоні ми вже поінформовані краще, ніж люди, які тут не живуть. І ми знаємо, як подібні речі відбувалися в інших містах, які вже були окуповані "ДНР". Я металася по двору, гладила свою собаку, і був момент, коли я була готова все кинути і поїхати швидше... Але дурна жіноча сутність: я не знайшла одного з котів. Ніякого подвигу з мого боку! Люди зараз пишуть мені такі щирі речі, а я ж ніякий не герой! Я потрапила в халепу, і сама собі казала: ти зробила помилку, вийди з неї гідно.

- Коли Вас взяли у дворі, що було далі?

- Їх було три машини. Коли на мене ще не наділи балаклаву (так, щоб я нічого не бачила), я помітила, що одна машина стоїть з тилу у мене в городі, ще одна через кілька будинків попереду, одна ззаду, і ще машина, в яку мене посадили. Ми поїхали, а в будинку тривав обшук. Прапор України, інший компромат, матеріальні цінності, документи - все це слідом приїхало, а щось - і зовсім наступного дня (документи з фірми чоловіка, жорсткі диски, фотографії будівельних об'єктів - чоловік займається будівництвом - все це потім прийшло). В машині зі мною взагалі ні про що не говорили. А потім ми приїхали в якусь міліцейську або військову будівлю, там навіть майданчик в українських кольорах був, високі ворота з охороною... Мене пристебнули до батареї опалення в одній з кімнат, а вже ввечері повели на допит.

- Як проходив допит?

- Весь цей час я думала, як буду відповідати на їхні запитання, чи вдасться обійти гострі кути. Але там працювали професіонали... У кабінеті, куди мене привели, було три людини. Один - явно з Росії. Я до нього звернулася і запитала: "Якщо Ви любите свого Путіна, чому я повинна його любити?" А він довго мовчав, а потім повернувся в мою сторону і відповів: А хто вам сказав, що я люблю Путіна? І вийшов з кабінету. А двоє українців-слідчих мене допитували поперемінно. Вони були досить коректні, було ясно, що обидва з вищою освітою, вони в цій сфері, може, раніше працювали. Один з них, пам'ятаю, сказав: моя справа - забезпечувати правове поле, я ненавиджу війну. Це, мовляв, не моє, я для іншого вчився... Вони, таке відчуття, чітко виконували свою роботу. Їх цікавили наші доходи, гроші, документи. У батька чоловіка стався інсульт, він дуже швидко поїхав. Нічого з собою не взяв. А я залишилася вдома, і всі гроші теж були вдома. Я розклала їх по різних схованках, але все знайшли. Все, розумієте? Будинок, коли я туди знову потрапила, був у жахливому стані. Перерили все. Знайшли все. Фахівці, мабуть, з обшуків...

- Що було після Вашого спілкування зі слідчими?

- Мене знову відвели під конвоєм до цього радіатора на третьому поверсі і пристебнули до батареї. А вранці увірвалися осетини (це згодом, коли я питала, чому мене віддали на розправу мусульманам, слідчі сказали, що, мовляв, це були не мусульмани, а осетини. Вони, кажуть, християни...). Вони мене потягли вниз, на перший поверх. В кімнаті було чоловік двадцять, можу помилятися. Люди постійно заходили-виходили. Спочатку не били. А потім, як виявилося, вони зламали мій планшет. Там спеціальні люди над цим працюють. Моя переписка з волонтерами, з Тетяною Ричковою, з Мірою Корнилковою, все їм стало доступно. Від мене вимагали назвати їхні адреси, телефони. І їх дуже розлютили мої фото з речами, з цим камуфляжем, "дубками", продуктами, що ми передавали нашим військовим. А незабаром на одному з файлів в планшеті знайшли скрін-шот з фото одного з їхніх бойовиків. І ця ж людина, Заур, перебував тут! Він страшенно розлютився. Я валялася на підлозі, а осетини вели себе як нелюди. Ніхто не сказав: залишіть ви бабу в спокої, навіть на такому рівні.

Це був жах. Заур дістав пістолет і сказав: зараз ти мені, с*ка, розкажеш, кому ти мене здавала. А я це фото просто зберегла, щоб показати людям, що у нас воюють осетини! Звідки я знала, хто це конкретно? Він витяг з револьвера всі патрони і став, знаєте, так, стріляти вхолосту над моїм вухом, потім над іншим. Клацання дуже гучне... Я практично перестала чути. Вони кричать, а я не чую. Кричу - я не чую нічого!!

Потім цей Заур сказав - ти тварюка, фашистка. І тут вони переключилися на сексуальну тему. "Скільки ти хочеш нас? Десять, двадцять? Може, сорок? Як ти любиш, кажи!" Ви уявляєте, що це за пресинг?

Вони увійшли всі в якийсь транс, кричали "Зіг Хайль!", скажи "Зіг хайль!", говори, ти ж фашистка, кажи! І кожен кричав мені це в вуха.

Всі ці знущання в комплексі мене привели в такий жах, що я просто втратила людську подобу. І кожен щось придумував... Я кричала: не мучте мене, убийте одразу, пристреліть. Не знущайтеся, краще відразу убийте...

Потім хтось сказав: давайте ми її поставимо на передову, прив'яжемо до дерева, щоб її снарядами свої ж розстріляли. А йому кажуть: це занадто просто.

- І Вас повезли...

- Так, мене повезли на "Мотель". Сказали - ось, с*ка, зараз ти на Лексусі проїдешся, кайфуватимеш. Мотель - це така площа в Донецьку. Поставили біля стовпа, обмотали українським прапором, "вушка" такі декоративні наділи...

Я спробувала спертися зручніше, вони мене вдарили прикладом. Залишилися синці. Били і по вухах, і по ногах, і по грудях.

Під'їхала машина з написом "Аллах Акбар". Вийшов чоловік, сів переді мною. І сказав: відійдіть всі, я їй зараз прострелю колінну чашечку. Довго цілився, потім вистрілив. Мимо вистрілив...

Я думала: Боже, ну я ж повинна втратити свідомість, чому я не втрачаю свідомість, мені так страшно...

"Бабай" цей їхній підходив. Ходив навколо, зазирав у вічі. Може, наганяв жах, щось говорив, але я особливо не сприймала вже нічого.

А місцеві жінки, які мене били... Я настільки була в жаху від осетинів, що донеччанки мене навіть особливо не лякали. Я знаю цей менталітет. Ну, багато у нас таких. Я косметолог, у мене багато клієнток було. З багатьма посварилася. У Донбасі вистачає таких. Так що я очікувала цього всього.

- Скільки Ви на площі знаходилися?

- Кілька годин. Підходили і чоловіки, і жінки. Мужики погрожували, деякі говорили, мовляв, тобі б свинець в пельку залити... Але далі погроз не йшло. А жінки - ті били, плювали. Особливо запам'яталася страшна стара жінка з палицею, яка била мене нею по голові і по спині. Блондинку запам'ятала, яка мене била по голові кулаком. Та жінка, яка на фото була - теж одна з найбільш агресивних, яких я запам'ятала. А решта - матюкали, плювали, обзивали, замахувалися. Хтось бив, хтось просто замахувався, хтось ударить ногою і піде далі.

А бойовики за цим із задоволенням спостерігали. Для них це було просто шоу, тому що їм нудно. І коли ці донецькі жінки мене били, плювали в мене, для них це була також чудова розвага - уявляєте, українки - українку...

Уявляєте: вискочила озвіріла жінка, відкрила багажник, вихопила звідти помідори, почала в мене ними кидати. Їй цього здалося мало, вона схопила два помідора, підбігла до мене - і в очі мені ці два помідори. Розумієте? Вона тиснула з усієї сили, вона матюкалась в цей момент... Їм це були такі веселощі...

Під'їжджали на нормальних машинах люди, фотографувалися на моєму фоні. Виходять двоє пристойно одягнених, дорого: в "Адідас", в білих шкарпетках, з Айфонами. Спочатку один сфотографувався, потім другий... Сіли в гарну красиву машину, поїхали. Дівчата молоді трохи старше моєї дочки, йдуть повз, фотографуються - і так весь час. Знаєте, таке типове донецьке шоу...

Потім під'їхала чорна "Волга". Вийшли звідти люди в камуфляжі. Вони відрізнялися від інших. Назвали позивний. Якщо не помиляюся, "Грузин", і сказали: ми відвозимо її. І навіть практично довели до своєї машини. Я просила: убийте мене, пристреліть, не залишайте мене з ними... А мені хтось на вухо каже: це було б занадто просто. І тут осетини вирішили в останній момент мене їм не віддавати. Стався якийсь конфлікт. І осетини мене відвезли назад.

- Там Вам дали відпочити?

- Ні, все тривало. Якась вартівня, куди мене привели - там були всі нові особи. Якийсь чоловік з абсолютно страшним оскалом, українець, він мені снився днями... Знову кричали над вухом "Зіг хайль!". Якийсь "Філ" постійно цілився в мене через ґрати, діставав газовий балончик, вимагав підійти і направляв мені його в обличчя. Вимагав відкрити очі, але коли він натиснув на балончик, хтось у нього вихопив його... Знову били.

Приїхав знову якийсь осетин дуже інтелігентного вигляду. Відкрили ґрати, він підкликав мене до себе. І з розгону вдарив дуже сильно ногою в груди. Він був у м'якому кросівку, тому синяка майже вже не залишилося, так, жовтизна... Я відлетіла в кінець камери, вдарилася об стіну. Хвилин десять дихати не могла, в грудній клітці дуже боліло і вдихнути я не могла. А потім він кликав мене ще кілька разів. І фотографувався на моєму фоні. Це, до речі, єдиний осетин, хто робив фото. Інші намагалися "не світитися".

Час від часу вони відволікалися на інших людей. Когось перевіряли і відпускали, а от одного чоловіка не забуду. Як я зрозуміла з розмови, його затримали по дзвінку. Якась жінка зателефонувала на "гарячу лінію", назвала його прізвище і адресу, і сказала, що він заліз у труси до її п'ятирічної дочки.

Його привезли. Вони били його так, що не передати... Коли мене били, це не так сприймалося, а тут ти дивишся зі сторони. Він кричав моторошно, хрипів, якимось гортанним криком кричав, а його била вся ця "вартівня", всі ці шалені хлопчики. Я сховала обличчя, щоб не бачити. А потім його почали роздягати, і потягли кудись. Я розуміла, що за цим має щось бути, але що далі відбувалося, я не знаю. Я молилася, щоб нічого поганого з ним не сталося. А він весь час повторював: "Я нічого не робив, я ні в чому не винен". Судячи з голосу, це був не молодий чоловік. Ніхто ні в чому не розбирався...

Потім мене за якісь 300 тисяч гривень почали знову автоматом штовхати... Ну, звітність наша волонтерська їм спокою не давала. У мене ж не було цих грошей!

Нарешті, прийшли знову ці двоє "добрих слідчих" "Востока". І різко, без розмов якихось особливих, мене знову відвели на третій поверх. Мені дозволили вмитися, і знову спала під своєю улюбленою батареєю...

Вночі нічого не боліло, біль прийшов наступної доби. І слух став поступово повертатися, я стала краще чути. Ось тільки глузд втрачала, билася в конвульсіях від кожного шереху.

- Скільки Ви там перебували, і що було далі?

- Майже три доби ще я там була. В туалет під конвоєм виводили, годували два рази на день, якусь кашу приносили, але я нічого не їла. Про яку їжу взагалі може йти мова? Я нічого не хотіла, тільки пила воду.

Бачила людей в інших камерах по коридору. Запам'ятала свою тезку, Ірину. Вона встигла сказати, що її "здала" конкурентка по ринку за проукраїнську позицію. Це ми в туалеті встигли двома словами перекинутися, поки охоронець відволікся.

В кінці туди, пам'ятаю, привезли якогось українського солдата. Йому було років 25-26. Його теж били внизу, а на третьому поверсі не чіпали. Його посадили в кімнату за ґратами до інших людей, а я перебувала за кутом в спортзалі, прикута весь цей час.

Мене кілька разів ще допитували. Запитували про документи на нерухомість. А у мене будинок і квартира. Я запитала : "навіщо?" Мені сказали, що там будуть жити інші люди, які постраждали від бомбардувань. І я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого, що мене просто не беруть вже в розрахунок...

Я подумки спілкувалася з донькою намагалася якісь настанови їй передати, думала, може, почує. Просила вибачення у чоловіка, за те, які хвилювання йому я доставляю, як він буде ростити один дочку...

Від мене вимагали адреси активістів. Мені довелося назвати адреси людей, які виїхали з міста. Я прошу у цих людей вибачення. Я ж не герой... Якщо я не була впевнена в тому, що люди встигли покинути населений пункт, я їх не називала.

- Ті фото з площі, де над Вами знущалися, зіграли якусь роль у Вашому порятунку?

- Так, це була величезна удача, як виявилося. Я пам'ятаю двох фотографів і професійну техніку. Ще звернула увагу на абсолютно безпристрасні обличчя фотокорів.

В один з днів за мною знову прийшов слідчий. Я почала плакати, благати, говорити, що мені нема чого більше сказати. А він сказав: не бійся, все буде нормально. Ми спустилися з ним, пройшли через цей моторошний перший поверх, вийшли у двір, перетнули якийсь асфальтований простір і увійшли в іншу будівлю.

Там за столом відбувалась якась нарада, на чолі столу сидів їхній головний, Ходаковський. Крім нього було 15 осіб у військовій формі. Були журналісти.

Побачивши мене, Ходаковський сказав: "Я не знав, що ця жінка знаходиться у нас. Я глибоко обурений тим, як її тут утримували і як з нею поводилися. Я ще раз підкреслюю, що ми не вважаємо злочинцями і не заарештовуємо людей, які допомагають продуктами та одягом навіть протиборчій стороні".

Взагалі, я все це прокручувала неодноразово. Це якийсь великий театр, де є хороший слідчий-поганий слідчий, хороший військовий-поганий військовий і т.д.

Він мені при журналістах повернув ключі від моєї "Елантри" і урочисто віддали мій планшет. Поклали лист паперу, і я написала, що у мене немає ніяких претензій, і що мені все повернули.

Мене забрали журналісти до себе в готель і охороняли мене всю ніч. Я відразу зателефонувала чоловікові, сказала, що у мене все нормально, що я вже на волі. Дуже коротко спілкувалися. Журналісти буквально змусили мене піти в кафе, і там Ендрю Крамер оплатив мені тарілку юшки. Я ж п'ять днів нічого не їла, тому акуратно замовляла. Крамер ж оплатив зі свого гаманця мій номер, я бачила. Двічі він вночі перевіряв, чи на місці я. Він дуже хвилювався. Говорив: "Якщо Вас відпустили одні, це не означає, що Вас не заберуть інші". І весь час повторював: "Ми не зможемо Вас захистити, Ірино, ми не зможемо Вас захистити..."

А я сказала: я не кину свою собаку, вона просто помре з голоду. І коти. У нас на вулиці не залишилося практично людей. Я не могла залишити тварин...

Вранці приїхали ці два слідчого "Сходу". Як я зрозуміла, вони зробили "коридор" під Ясинувату. А там ніхто один одному не підпорядковується. "Коридор" зробили на 15 хвилин... Вони сіли вперед, і ми приїхали до будинку.

Пам'ятаєте, я писала розписку, що мені все повернули, і у мене немає претензій? Коли я увійшла в будинок, я була вражена. У нас невеликий двоповерховий будинок був. Там все було перерито, вигребли все з шаф, забрали все, що подобалось, решту викинули. На двір. Видерли з кишками вбудований в нішу телевізор, ложки з тарілками забрали! Кухонну техніку всю винесли...

Ось я підібрала у дворі якийсь одяг, і щось просила у цих слідчих ще в трансі... Кажу: ваш шеф, Ходаковський, обіцяв, що мені все повернуть. Я звичайна жінка зрештою, яка любить свої кухонні прилади... Вони просто відвернулися і сказали: "Про що Ви, Ірина, говорите?! Радійте, що Ви живі..."

Я забрала одяг якийсь, трьох котів (одного вже прилаштувала в Мангуші, спасибі друзям), собаку, і ми поїхали. Акваріум з рибками залишився, сад красивий був, ми ж 20 років душу вкладали в цей будинок. Ви не уявляєте, наскільки це боляче. Квартиру кинути шкода, а кинути 12 соток землі, кожну грудочку якої ти пропустив крізь пальці...

- Вам пропонують допомогу?

- Дуже багато людей пишуть. Але я хочу сказати - я ж не зробила нічого героїчного. Ми з чоловіком нормальні здорові люди, обидва здорові. У нас є ще невеликий вклад у банку. Ми обидва можемо і будемо працювати. А те, що відбувається зараз в Україні, жахливо. І є величезна кількість людей, яким набагато гірше, ніж нам. Мені один з кореспондентів говорив: Ваш уряд зобов'язаний Вам допомогти. А я вважаю, що в уряду є куди витрачати гроші. Нехай кожна копійка ідеї на перемогу. Це не бравада, величезне спасибі всім, хто мене підтримує. Я не в змозі відповісти кожному. Але я дійсно всім дуже вдячна.

- Як Ви прощалися зі своїми супровідниками?

- Коли вони мене вивозили, ми вже говорили на якісь відсторонені від війни і знущань теми. У кожного з цих слідчих по двоє дітей, як... ну, нормальне враження справляють, якщо все минуле забути. Я не знаю, чи варто про це говорити, може, у них неприємності будуть... Мені здалося, що їм дуже нелегко. Якісь внутрішні протиріччя, душі у них розірвані, чи що, не знаю, як сказати...

Ця війна, вона важка для всіх. Це величезна трагедія для нації.

Коли ми виїхали за територію Донецька, вони зупинилися на нейтральній території, і один з них сказав: все, ми не можемо тут перебувати. Я простягнула руку і попрощалася з ними. А потім ми обнялися з одним з них, з цих "востоківців" на прощання. Абсолютно щиро. Не знаю, може, він не так завинив, як інші. Є більш жорстокі люди в цій війні. Нехай мене українці пробачать за те, що я обнялася з нашим ворогом... Вони теж люди, і їхні покалічені долі куди більше нашого. У нас є Батьківщина, любов і віра в майбутнє. А у них - якась ідея, яка в будь-який момент може розсипатися на дрібні шматочки. І їхні діти будуть мати батьків з повністю зруйнованою психікою.

Спілкувався Яків Носков