Герої не вмирають: за рік рідним загиблих майданівців легше не стало

Їх називали січовими стрільцями сучасності, про них говорили як про героїв та визнали безневинними жертвами. Хлопці з різних сотень, різними професіями та спільною мрією про свободу обєдналися в одну сотню – Небесну. Коли їх убили, то здавалося, що їхніми іменами назвуть сотню вулиць, про них знімуть сотню чудових фільмів. Напишуть сотню книжок. І кожен навіть найменший школяр буде знати імена героїв Небесної Сотні, йдеться в сюжеті марафон-ТСН.

Настя одна з тих, хто болів душею за Майдан і свою книгу про ці події назвала "Фантомний біль". Вона не памятає всіх імен, але в обличчя знає кожного. Вона збирала статуси у Facebook, аби навіть через сто років "герої не вмирали".

"Я навіть думала про татуювання таке. Це правда. Ніколи не біло героїв ні казкових, ні з кінофільмів, в моєму житті і минулої зими вони з'явилися і вони живі", - каже дівчина.

Волонтер Червоного Хреста Максим Попов сам провів ранок 20 лютого під обстрілами на Інститутській. І вже пізніше витратив кілька місяців, аби зібрати максимум інформації про кожного загиблого. Він знає кожного в обличчя, на прізвище, за хвилиною й місцем смерті.

"Мені здавалося, що ми щось не доробили і одна з ідей була допомогти сім'ям загиблих відновити картини, як все відбувалося", - каже Максим.

Найкращого друга Максима поранили , коли він у складі групи Червоного Хреста намагався винести Устима Голоднюка - хлопчика у блакитній касці. 20-річному хлопцю поцілили в голову. Медики були безсилі. Остання "допомога" - вже від священика.

Тоді вже й без того шоковану країну шокувало одне фото, де тато Устима, колишній міліціонер, Володимир у готелі "Україна" тримає у руках ту саму блакитну каску.

"Він покрив славою весь наш рід на багато років вперед, це почесна смерть", - каже батько юнака.

Прощання та спомин про всіх героїв Небесної Сотні завжди схожі. Прапори синьо-жовті, прапори червоно-чорні. І гасла ті самі, що й рік тому – Слава Україні! Героям Слава.

Друг, що воював поруч з Устимом, не має сил про це говорити. А побратиму приносить улюблене - пляшку молока. Ставить серед усього важливого - "рабів до раю не пускають", бруківка, блакитна каска і хрест Устима. Лицарський хрест гурту "Тартак"- улюблена пісня хлопчика в блакитній касці за життя.

Микола за паспортом, але Олег, Олик - для найрідніших. Його принесли пораненим, але живим. Побратими намагаються сказати медикам, що під бронежилетом прострелено легеню.

Дружина Леся за цей рік зрозуміла, що немає сенсу пояснювати, чому люди, які загинули на Майдані - Герої.

"Багато хто каже, ви не на часі, в нас війна", - говорить жінка.

Замість сина Марія тепер має родину по всій країні. Їхній любий Олик не любив фотографуватися. Пам'ятний портрет зробили раніше, в день, коли його улюбленому мисливському песику виповнився рік. На спільних фотографіях вони щасливі - на Великдень, у садочку, з донькою. І з думкою - чоловіка можна було врятувати.

"Більше години його носили, возили. Я навіть з медсестрою говорила, з дівчинкою, яка намагалася врятувати", - каже жінка.

А на останньому фото - Миколі-Олику намагалися дати води, поставити крапельницю і навіть перебинтували руку. Тільки от прострелену легеню побачили не відразу.

Кореспондент ТСН Наталя Нагорна