Дитина сонця

Сьогодні день підтримки людей із синдромом Дауна. Їх часто називають "дітьми сонця" за їхню доброзичливість, на яку світ дуже часто відповідав жорстокістю. До речі, не в похмурому середньовіччі, а не так вже й давно – в ХХ столітті  Був час, коли в Сполучених Штатах їх відправляли на примусову стерилізацію. А в Німеччині дітей із синдромом Дауна взагалі знищували за так званою програмою оздоровлення нації "Тіргартенштрассе-4".

У цей самий день, чотири роки тому, я побачив "людину сонця", після зустрічі з якою щось змінилося в моїй душі. Це було в іспанській Малазі, на узбережжі Середземного моря. Нас запросив до себе Пабло Пінеда. Викладач університету. Письменник. Кінозірка. І людина із зайвою хромосомою.

"Неймовірно", – скажете ви. – "Так неможливо".

І я так думав, допоки не побачив Пабло. Він сам відчинив двері своєї квартири з видом на море. Характерні жести та міміка. Округлі риси обличчя та форма долонь. Будь-який лікар скаже, що перед ним людина із синдромом Дауна. Як правило, наше деформоване радянщиною суспільство вважає їх неповноцінними. Але зайва хромосома не завадила Пабло стати студентом і, отримавши диплом, залишитися в університеті викладати психологію. А одного разу його запросили в кіно: зіграти самого себе.

"Я б сказав, не зовсім так", – зауважив господар, наливаючи мені каву, і я знову звернув увагу на типову для "дітей сонця" форму долонь, у яких він тримав турку з чорним ароматним напоєм. – "Я грав майже себе. Кіно – це все ж таки фікція. Проте багато чого у фільмі нагадує моє реальне життя-буття".

Якщо стисло, то фільм "Yo, tambien" –  українською "Я також" – це історія кохання звичайної жінки та надзвичайно симпатичного хлопця із зайвою хромосомою. "Я також маю право на кохання", — доводить герой Пінеди. І головна героїня – її грає вже немолода, але дуже сексуальна Лола Дуен'яс – дійсно закохується в персонажа Пабло.

"Любовні сцени виявилися найскладнішими. Я не вірю в кохання з першого погляду. Але в мене було неймовірне піднесення. Натхнення. З Лолою ми залишились друзями", – казав Пабло досить відверто, і я пригадав, як один із психологів розповів мені, що "діти сонця" не вміють брехати.

2009-го в Сан-Себаст'яні Пінеда за свою роль отримав "Срібну раковину". Але, каже, приз на кінофестивалі – це ще не привід продовжувати кар'єру:

"Життя не схоже на Голлівуд. У кіно можна високо піднятися й низько впасти, а я не хочу втратити себе в цій гонитві за славою. Я повернувся до університету, тому що хочу бути самим собою".

Але й це було непросто. Пабло ніколи не говорить ані мамі, ані старшим братам-військовим про те, як, бува, страждає. Від того, що часом суспільство його не сприймає. Буває таке й у толерантній, доброзичливій, політкоректній Іспанії.

"Коли тебе відштовхують, вважають неповноцінним – це мені дуже болить. Але я можу з цим впоратися. Я навчився з цим жити", – коли Пабло це каже, то дивиться вбік, на море за вікном. Не хоче, щоби я побачив його вологі очі. – Раніше, коли я бачив, що люди відсуваються від мене, уникають, я сварив себе за свою неповноцінність. А зараз кажу собі: не переймайся, це не ти неповноцінний, а вони".

Він закінчив свою книгу, яка має допомогти викладачам зрозуміти нестандартних студентів. Першою фразою цієї книги, з якої Пабло, власне, й почав її писати, було непросте запитання: "Що означає для мене пізнавати цей світ, і чи буває знання моральним?".

"Поки я писав книгу, — зізнається автор за кавою, — я зрозумів, що синдром Дауна це щось двоїсте. З одного боку — так, зайва хромосома. З іншого — просто стан душі. Ми не хворі. Просто — інші".

Але збагнути це і, ба більше, сприйняти, поки що не у всіх виходить. Раджу почати з простого – подивіться "Yo, tambien", хороше кіно про кохання. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!