Сім драм: чи зламався вірменський протест?

Безпрецедентний протест у Вірменії, ЕлектроЄреван – триває вже понад тиждень. Переживши жорсткий розгін у вівторок, демонстранти зібралися на центральному проспекті Баграмяна знову і повністю заблокували центральну вулицю столиці, на якій знаходяться парламент і адміністрація президента.

Люди вимагають скасування підвищення тарифів на електроенергію, яка зараз вартує у Вірменії майже вчетверо більше за українську. Їм пообіцяли компенсувати підвищення з державних коштів – до кінця аудиту діяльності компанії. Однак напівзаходи демонстрантів не задовольнили. Ніч проти понеділка стала для електричного протесту поворотною. Увечері його збиралися розганяти силою, водомет стояв напоготові. Однак зробили це в результаті - безкровно. Ніч не розгону, але розколу разом з демонстрантами на проспекті Баграмяна провів ТСН.ua.

1. Ті, що пішли на Свободу. Неділя, 20:00

- Залишитеся до кінця? - запитує Тигран - скуйовджений, з почервонілими від безсоння очима. Отримавши ствердну відповідь, посміхається. Йому, схоже, неважливо, преса ми чи ні. Головне - що хтось ще залишається. Навколо переглядаються, запекло сперечаються, розчаровано зітхають, пишуть статуси, твітять, дзвонять друзям кілька тисяч людей: координатори щойно з півторагодинною затримкою заявили, що розходяться на різні боки. За півдня до цього поліція оголосила проспекту Баграмяна ультиматум: розблокуйте центральну вулицю до одинадцятої вечора, або нарікайте на себе.

Чи то цього вистачило, чи то на частину координаторів подіяли додатково, але вони вигадали перенести протест на площу Свободи. А решту бажаючих залишитися - обізвали політичними. Це значить - такими, що висувають владі інші вимоги, крім скасування підвищення тарифів на електроенергію. Наближені до оргкомітету - що стихійно утворився і дуже боїться називати імена - вже з обіду налаштовані похмуро, і не дарма. У п'ятитисячному натовпі досить масовиків, які агітують людей сходити на Свободу з чистою совістю.

- Ви, ті, хто хоче залишатися на Баграмяна! Ви готові, - кричить у мегафон Шушинян, вже досить засвічений у пресі, - взяти цю відповідальність на себе?!

Це дуже нагадує істерику Тягнибока в ніч проти 24 січня, коли тріо на сцені злагоджено виконувало партію відступу з Грушевського, а глядачі концерту не оцінили. Спроба вмити руки та перекласти відповідальність на всіх інших у виконанні Шушиняна виглядала ще менш підготовленою, тому неабияк жалюгідною. "Давайте, розбивайтесь на групи і вирішуйте самі, - оголосив він. - Потім нехай лідери груп через півгодини зберуться - і проголосуємо".

Народ загальмував на виконанні першого пункту. Тому, як і належить у будь-якій незрозумілій ситуації, вдався до звичних вигуків: "Ми господарі країни" та "Відміна". "Ну та гаразд, сказав тоді Шушинян, не зробивши навіть спроби організувати внутрішньогрупове обговорення, - я пішов, а ви як хочете".

Найвідчайдушніші сіли на землю відразу. Ми стояли в рядах десяти від сміттєвих баків (вони ж барикада, вони ж сцена) і раптово опинилися у першому - зі стоячих.

- Не знаю, що робити, - каже дівчина ззаду, їй чи то прикро, чи то страшно. Питаю: "А сама чого хочеш, йти чи залишатися?" Майже плаче: "Не знаю! Все в голові від цього заплуталося!"

На початку проспекту тим часом формують колону. За півгодини, коли почне сутеніти, вона організовано піде. У ній буде близько трьохсот людей. Всім зустрічним загорнутий в національний прапор хлопець з чіпким, неприємним поглядом розповість: не ходіть на Баграмяна, там залишилися одні радикали.

2. Увага, розгін! Неділя, 21:00

Мені дуже ніяково підводити Тиграна, однак піти доводиться: прямий ефір. Поки я доходжу до найближчого ресторанчика зі швидким інтернетом, поліція робить останнє триста п'ятдесят четверте китайське попередження (зрозуміло, анулюючи при цьому попереднє): до застосування серйозних заходів - півгодини. Всі журналісти, які не залишать буферну зону до цього часу – нехай нарікають на себе самі. Всі ці півгодини я вишу на скайпі, без можливості відійти від монітора. Мою бічну вулицю ліниво, але наполегливо блокують патрульні. Випускають, але не впускають. За кожним столиком - телефон, планшет або ноутбук з трансляцією. Проспект кричить, гуде і розходитись не збирається.

Людей там - набагато більше, ніж було разом зі "свободними", коли Шушинян тільки починав вмивати руки. Як і раніше, дуже багато дітей і підлітків. Тривожно. Очевидно, що на Свободу людей відтягують саме для того, щоб полегшити розблокування Баграмяна. Незважаючи на близькість до проспекту, жоден ресторан на Ісакяна не закривається. Повз проходить мій сьогоднішній співрозмовник, Варужан Аветисян. Він, як мама з Простоквашино - і перед очима, і в сюжеті на екрані. Заступник голови руху "Установчий парламент" на камеру заявив: вони готові боротися за зміну режиму, плани і кошти є. Півгодини минають, патрульні втомлюються і пропускають вже всіх, а потім і зовсім розходяться. Початок десятого, у штурм об одинадцятій вже ніхто не вірить.

- Не думай нікуди виходити! - добре поставленим голосом наказує жінка з сусіднього столика, доктор педагогічних наук. - І нашим всім передай, телефоном, ланцюжком, як хочеш! Щоб не надумали!

І, відключивши телефон, повідомляє гордо, з неприхованим почуттям власної гідності: "Я на жодному мітингу в житті не була. І всіх своїх вдома залишила".

- Дочка сьогодні захворіла і залишилася вдома, - сумно посміхається її співрозмовниця, коротко стрижена філолог-русист, судячи з вигляду якої дочка може бути хіба що в памперсах. - Добре, що вона в мене не пішла. Я радянську владу звергала. Вагітна, з розкладним стільчиком.

- Я сам - колишній чиновник, - розповідає мені їхній флегматичний супутник. - Син нещодавно запитує у мене: тато, як це - брати хабар? До тебе ось так просто приходять і гроші дають? Ось це покоління має керувати країною. Наше допускати до керма вже не можна.

Я слухаю їх одним вухом, трансляцію - іншим. І раптово в голові майнула думка, що Мойсей водив своїх євреїв пустелею сорок років зовсім не для того, щоб виросло покоління, яке не пам'ятає рабства. А просто тому, що тим, хто пам'ятає, треба було добряче провітрити мізки.

3. Буферна зона. Неділя, 22:00

Між поліцейським кордоном і барикадою з двох десятків сміттєвих баків - буферна зона. Мої більш радикальні співрозмовники її засуджують. Кажуть, депутати та зірки, які з першого ж дня організували цілодобовий живий щит, захищають цим не так протестувальників, як поліцію. Їм, здається, не вистачає ще одного бадьорого розгону. Це запускає сценарій набагато більш масових акцій протесту. Силовиків, які звільнилися або яких звільнили, і яким не подобається російська колонізація Вірменії, мої менш радикальні співрозмовники серйозною альтернативою нинішній владі не вважають, кажуть: вони не політики. Якщо їх послухати, тег #если_не_Путин_то_кто Вірменії якнайкраще підходить у всіх сенсах.

На вході до буферної зони - затор: сюди кого завгодно не пускають. Довго не дають дороги місцевому власкору "Сіньхуа", потім гальмують мого оператора: прес-карта не на виду. Придивляються до гармати на камері, запитують, звідки.

- А, Україна! - вигукує наш вахтер, почувши відповідь. - Проходь, брат.

Тут все ще досить напружено, але поліція стоїть лише в один ряд, без броні. За їхніми спинами - приблизно на такій самій відстані від кордону, що і барикада - чекає своєї черги водомет, за ним - важке підкріплення у повному захисті. Але каски все ще лежать на землі, значить, щонайменше півгодини - є. Поки що знімати тут - особливо з акумулятором на камері, що стрімко сідає - нічого. У кого не запитай, кажуть, що вранці розженуть. Тому що завтра, у понеділок, з робочим візитом приїде президент Чехії, пояснює свою впевненість історик і публіцист Ваге Лоренц. Якийсь час обговорюємо, чи не змусить це президента Саргсяна навпаки напустити на себе демократичний вигляд і залишити все як є. Силового сценарію – з обох сторін – Ваге побоюється. М'яко, каже, треба.

Найнебезпечніший час тут – сьома ранку, досі більше ніж півтори сотні людей в цей час не бувало. Кажуть, сюди спеціально завезли спецназ з Карабаху, якому все одно, кого бити, але поки що ми бачили таких силовиків, що підходять під опис, тільки за площею Франції, до якої примикає проспект Баграмяна. Чутки продовжують активно циркулювати: то хтось приносить новину про снайперів на даху готелю "Опера", то поліція вкидає, що десь знайшла вибухівку.

- Слухайте, - сміється на це Гарік, який тут один з відповідальних за безпеку. Коли нам мотузки знадобилося порізати, щоб розділити буферну зону на дві частини – ножа ні в кого не знайшлося!

Кожен другий, з ким я тут кажу, повторює: майдану не буде. Кожен розуміє під цим – своє. Для когось принципово, що поліцію ніхто не б'є у відповідь. Для когось-це означає, що ніякі політики рух не очолять. Хтось наполягає, що сваритися з Росією – самогубство. Карта – річ сувора: зліва від Вірменії – Азербайджан, праворуч Туреччина. Два закриті кордони, один заморожений конфлікт. Єдина зарубіжна російська база, за утримання якої платить не Росія, а Росії – у вірменському Гюмрі.

- Це кошмар, що там діється, - розповідає в цей самий день російська колега, яка щойно приїхала звідти і яка представляє одне з останніх адекватних у РФ видань, назви якого я з деяких міркувань не буду називати. – Жахлива бідність. Зовсім як російська глибинка. Люди по двадцять років у "врємянках" живуть.

Ще вона встигла побувати в Криму і в Донецьку. Коли говорить про це, її пересмикує.

- Ви б знали, за те, що зробили з Україною, так жахливо соромно... Тут її перервав загорнутий у вірменський прапор хлопець, який намагався повернути звідси журналістку.

Обмін враженнями перериває поява сукні. Соковито-зеленого, в підлогу. Вона повертає нас до російсько-українських жахів назад, в Єреван. Обговорюємо якийсь час, оперна діва це, депутат або і те, і інше. Не витримую – дуже колоритна дама – підходжу ближче, дізнатися, звідки вона.

Бачу прес-карту на грудях.

Кореспондент ТАРСу.

4. Кінець світу. Понеділок, 00:00

Перші ряди встигли сильно змінитися з шостої вечора. Ніяких жінок і дітей, самі чоловіки. Спілкуючись з ними – в основному доброзичливими, усміхненим, спокійними – дуже легко самого себе ввести в оману. Забути, що у Вірменії, як і в Ізраїлі, кожен, хто не служив в армії, втрачає будь-яку можливість доступу до соціальних ліфтів. Тут не прийнято косити, в країні, яка два десятки років живе в стані перманентної війни.

"Інакше ніяка дівчина не вийде за тебе заміж", - слово в слово повторюють з різницею в півдня дві різних людини. Зброї як і раніше не видно. Ніякої. Барикаду не зміцнюють, це просто баки, пов'язані мотузкою. Це не майдан, погоджуюся з черговим співрозмовником. Коли в Києві розігнали і побили студентів – наступного дня на вулицю вийшла третина міста. В Єревані – набагато менше, багато хто – дії поліції не схвалюють, але і не засуджують. Ми ж, кажуть, заблокували центральний проспект - їх теж можна зрозуміти. Поки що вірмени готові розуміти, але все ще готові приводити на акцію дітей. Ось такі вони, радикали з Баграмяна. Сидять, позіхають, переписуються в "Фейсбуці", грають у футбол, вкладаються спати. Цієї ночі їх залишається набагато більше, ніж у попередню. "Операція Розкол" вдалася лише частково. Без тих, хто пішов на Свободу, контингент змінився: більше тут не танцюють і не співають.

- Подумають, що ми бомжі, - сміється хлопець, якого я знімаю. І просить зняти їхню групу, що валяється на клейонці, ще раз - вже на його айфон. Результат їм подобається настільки, що за п'ять хвилин знаходять мене у самого кордону. На поліцію у касках уваги не звертають. Просять сфотографувати всіх і відправити через месенджер. Зв'язку немає. Незабаром зникає – і світло. Тут його відключають кожну ніч, але в таку ніч, як сьогодні – це особливо напружує. Місцеві вже звикли, підсвічують собі екранами. Від сміттєвих баків все ще пахне сміттям, хоч їх і очистили кілька днів тому.

Деякі колеги теж лягають відпочити – ті, які вже принюхались. Після третього разу встрибувати на баки і пересуватися – легко і приємно. Звідти добре видно, що за першим кордоном між ним і водометами – відбуваються безперервні переміщення. Начальники ходять групами по шість-вісім чоловік. То ховаються за водометом, то з'являються. Радяться. Підходять ближче – подивитися на буферну зону. Розглядають задумливо, знову говорять. Йдуть, щоб незабаром повернутися. Поліцію сюди спокійно запускають. Пара людей у чорній формі з написом "поліцейська преса" знімає все підряд. В основному – обличчя. Їх я тут бачу вперше за тиждень протесту.

5. Останні краплі. Понеділок, 4:00

Сім драм – один з місцевих мемів. На стільки, якщо округлити, підняли для населення ціну за кіловат. Упевнених, що протест повинен бути виключно про це, з півночі на Баграмяна – набагато менше. Однак ніяких закликів до повалення влади тут немає. Що є – це пошук провокаторів. Наприклад, затримують анархістку – за розповсюдження листівок про те, що з поліцією не слід взаємодіяти, тому що вона протестувальників – не один.

Звинувачують у розпалюванні, довго сваряться, потім вибачаються і відпускають, але продовжують звинувачувати в розпалюванні. Поліція час від часу щільною делегацією висовується у буферну зону – поговорити, на неї, як метелики на світло, злітається сонна преса. Це – одна з небагатьох місцевих розваг, не зовсім зрозуміло, кому вона подобається більше. Нічого конкретного не кажуть. Вимагають поводити себе тихо. Називають всіх нас – за словами перекладача іспанської колеги – підірваними. На землі мирно сплять актори, цим їх вже не розбудиш.

Китайський колега з "Сіньхуа" розповідає, що вчився в Києві, в КІМО. Був в Україні в минулому році, але інституту знайти не зміг: забув адресу. Повідомляю йому адресу на всякий випадок. Зараз працює в Москві, але вона йому не дуже подобається. Українці та вірмени, каже, схожі. Чому? Бо хороші, гостинні, добрі люди.

Через якийсь час після того, як я скаржуся історику Ваго, що вода недоречно закінчилася – він знаходить мене, поруч дівчина з водою і їжею. Від їжі відмовляюся, тут багатьом потрібніше, за воду дякую. Вона ще стане в нагоді. Це нам тільки зараз здається, що сидіти залишилося від сили годину.

Депутати і політичні журналісти обговорюють майбутнє засідання парламенту.

Небо сіріє.

6. Розділяй і розганяй. Понеділок, 7:00

До пів на сьому ранку все остаточно переконуються: сьогодні пронесло. Проспект стрімко порожніє. Залишаються тільки самі вперті, підтягуються – одиниці. Серед них, наприклад, колишній дипломат Володимир. Працював у Києві та Грузії до того, як влада не змінилася. Тоді він і ще декілька чиновників на знак протесту проти сфальсифікованих виборів склали з себе повноваження.

У пошуках кави оминули площу Франції. Там тезка мого оператора, майор у запасі, зараз – начальник охоронного агентства – сидить на своєму об'єкті, невеликому кафе, майже повністю прихованому зеленню. З ним, як зі своїм, розмовляють хлопці з передової лінії Баграмяна. В одного зламана рука: потрапив у вівторок під водомет, а потім, поки везли у відділок, ще додали.

- Викинули, як мішок із сміттям у лікарні, - каже зі спокійною злістю.

У непрацюючому кафе зайняті два столика, наш і протилежний. За тим, іншим – опера в цивільному, чоловік п'ятнадцять. Серед них хлопці пізнають одного з своїх і тихо лаються. У розмові з вірменської постійно переходять на російську – через нас.

- Все це тому, - каже майор у запасі, - що поваги до людей немає. От при Союзі була зовсім інша справа.

З хлопцями він спілкується, як із синами.

На нас вони до цього часу дивляться, майже як на своїх. Таких же пошарпаних безсонною ніччю. Радять відпочити, хоча самі – як і раніше очікують розгону.

Повертаємося на проспект, там все ще тихо, людей – ще менше. Звично прибирають вулицю саморобними віниками. Тигран знаходить мене, коли поліція починає ворушитися трохи активніше. Добре, говорить, що ви залишилися. Потрібно, щоб це все бачили. Крім нашої, камер тут ще кілька штук від сили. Серед протестувальників починається перше за тиждень горизонтальне обговорення. Всі збираються в щільне коло і тихо говорять. У цей час з-за кордону вчергове виходить поліцейська делегація. Повідомити, що компанія, якій належать сміттєві баки, поскаржилася на розкрадання і псування майна. Помітила, стало бути, лише за тиждень, що їх стало трохи менше в її розпорядженні.

З цього приводу, продовжує поліцейський парламентер, порушено кримінальну справу за ознаками пункту першого частини третьої статті 185 КК. А баки слід негайно повернути власникові. На баках тут же виявляються люди, несхвально гудуть і б'ють по баках ногами. Їх – пара десятків, ще сотня – за баками. Виглядає не дуже переконливо. Варто поліції віддалитися, всі мотузки йдуть на те, щоб ще краще зв'язати баки між собою. Дивлячись на них, здається: Саргсян виграв партію. Розділяй і розганяв: мирно і демократично. Відділення помірних від радикалів губить будь-який протест. Ні вістря без древка, ані ратище без вістря більше не є зброєю.

Чудова картинка для преси: центральний проспект перегороджений купкою загралися у французьку революцію фріків, а поліція терпляче чекає, поки ті задовольнять свою свободу самовираження. Фінальний штрих для камер: поліцейські в касках йдуть від загороджувального лінії. Їх змінюють чотири (чотири, Карл!) дівчата з цивільної поліції. Симпатичні, нафарбовані, без будь-якого захисту. В оточенні їм стояти незвично, з одного хтось починає жартувати і всі її самовладання йде на те, щоб не розсміятися, але губи все одно зрадницьки тремтять.

7. Зламати не можна продовжити. Вівторок

Про припинення демонстрації на площі Свободи оголошують протягом доби. Заодно заявляючи, що ніколи не намагалися дискредитувати тих людей, які залишилися на проспекті.

Баграмян – перегороджений досі. Тільки що туди знову прийшов заступник начальника поліції. Обійшов баки під презирливий гул, роздав чергову порцію запобіжних інтерв'ю.

Поліцейського кордону у загородження більше немає, ніякого. Зображувати видимість того, що він необхідний, поліція втомилася. Ходять чутки про зв'язки деяких координаторів руху "Немає грабунку" з олігархом Самвелом Карапетяном, які під шумок вирішив викупити у росіян дочку "Інтер РАО" – компанію "Вірменські електромережі", через яку тут все і почалося. Материнська компанія чутки про потенційний продаж наполегливо спростовує. У баків до приходу поліції готується кілька сотень людей. Розбиваються на зміни, щоб чергувати по черзі. Створюють робочі групи з різних питань – від економічного до медійного. Розповсюджують мережею і не тільки "Листівку тридцятого червня" - заклик приходити на проспект і брати участь у громадських обговореннях або сидячих групах. Побиті у вівторок - пишуть звернення до ЄСПЛ.

Просто зараз - збираються читати уривки з різних книг.

Про те, що протесту грамотно зламали хребет, в понеділок вранці не говорив тільки лінивий – і в Єревані, і за межами країни. Адже у них величезна діаспора, якщо зібрати вірмен по всьому світу – населення вистачить ще на три Вірменії. Вони давно обурені тим, що відбувається на батьківщині, і готові мобілізуватися, було б тільки навколо чого.

Ось, наприклад, дівчина з Данії – кожен день виходить на проспект з новим саморобним плакатом, коли ми знайомимося, на черговому – написано: "Не змушуйте мене їхати".

Здавалося б, кінець трохи передбачуваний.

Але перше враження, схоже, може виявитися оманливим.

Яна Слєсарчук, спеціально для ТСН.ua