Що почитати: 3 книжки про героїзм і героїв
У цій добірці літературного критика та письменника Ігоря Бондара-Терещенка ви знайдете історії про подвиги на війні та у мирному житті.
Підпишіться на нас в Google
Основне заняття героїв, як знати з міфології – це подвиг. Бій із чудовиськами, порятунок принцес та інші героїчні діяння. Утім, сьогодні – це подвиг не лише на війні, але й у "мирному" побуті: під ракетними обстрілами, у бомбосховищі, у вимушеній еміграції. Усе це працює на перемогу, яка обов’язково буде за нашими героями.
Любов Загоровська. Моя УПА. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2022
У цій книжці - 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому - учасників бойових дій, вояків УПА і тих, хто лікував, годував, передавав інформацію. Тож у "Моїй УПА" Любові Загоровської згадують бої і арешти, допити і радянські табори. Як відбувалася робота над книжкою? Авторка просто їхала за адресою, яку їй повідомляли добрі люди, сідала поруч з ветераном і записувала. Загалом про все це було відомо, адже ще в 1970-х виходив діаспорний "Літопис УПА" у п’ятдесяти трьох томах, і автор передмови даремно пише, що "великі масиви архівних документів про ОУН та УПА ще довго залишалися недоступними", бо це стосувалося лише радянських дослідників. Що ж до подальших часів, коли "стало можна", і були розкриті архіви КДБ, цінність таких мемуарів, як, знов-таки, наголошує передмова, не була перекреслена, адже саме вони "здатні відтворити атмосферу часу, переживання людей, емоції, які не забулися через десятиліття. Без них історик ніколи сповна не зрозуміє особливостей описуваних подій, мотивів людей". Справді, важко і забути, і зрозуміти, чому, наприклад, бабця автора сих рядків, вчителька музики на засланні, лікувала і доглядала "хлопців з лісу". Про що один з них, старий вояк УПА, згадував вже на її похороні, мовляв, якби не пані Віра, рука би в нього не згиналася. І про що й написалося у пізнішій збірці "Ulaskava" (1994): "Не гоїлись рани, не гоїлись… / Догоряла вечорова ватра. / Не голились хлопці, не голились - / встигнемо, гадали, ще / до завтра. // Встигли… І приносила той ранок, / разом з йодоформом і бинтами, / Пані Доктор, / що зі смертю грала. / Пані Віра, що була між нами".
Радомир Мокрик. Бунт проти імперії: українські шістдесятники. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2023
У цій книжці йдеться про шістдесятників, тобто про питомий продукт радянської системи, оскільки все антирадянське – ті самі "вороги народу" – було або знищене, або мало зовсім іншу мету, аніж компроміс із владою. Це були люди – насамперед фахівці своєї справи (у цьому випадку – поети, письменники, журналісти, вчителі) - які не погоджувалися з владою, бажаючи її вдосконалити – як українські комуністи, які свого часу виступали на "правильний" ленінізм. Своє уміння сказати "ні" вони вдосконалювали на партійній трибуні чи на письменницьких зборах, на праці, в родині. Саме про це автор веде мову практично на самому початку. "У ніч на вівторок 8 квітня 1963 року Микола Вінграновський практично не заплющив очей. – дізнаємося ми подробиці тодішнього підрадянського існування. – Наступного дня його разом з іншими молодими письменниками викликали "на килим". У сесійній залі Верховної ради УРСР мала зібратись нарада "активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України" під головуванням першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного. Це надавало події неабиякого значення: справа була серйозна. Нещодавно Вінграновський повернувся з Москви, де разом з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем мав змогу на власні очі спостерігати гнів лідера радянської держави – Микити Хрущова. Микита Сергійович знову сипав прокльонами та вульгаризмами на адресу радянських письменників та культурних діячів, не обмежуючи своєї фантазії та лексикону". І дуже добре, що такі книжки, як дослідження Радомира Мокрика, регулярно виходять на люди. Нарешті стає видно різницю між ситуацією з вищезгаданими "радянськими письменникам та культурними діячами", до яких належали українські шістдесятники-ідеалісти, маючи від радянської влади всі можливі привілеї і пільги, і тими, хто у цей самий час, будучи не меншими шістдесятниками-культурниками (але вже реалістами), перебував або на радянській каторзі, або у засланні, або на робочому місці на зразок кочегарки чи двірницької.
Скотт Снайдер. Бетмен. Останній лицар на землі. – К.: Рідна мова, 2022
З уваги на вихід книжок, подібних до цієї, зайвий раз переконуємося, що постмодернізм у нашому житті ніяк не здає позиції. Строката суміш ідей і прийомів, позичених у недалекого минулого, робить сучасний продукт і цікавішим, і більш споживним. Адже в минулому поганого не виробляли. Так, "Бетмен. Останній лицар на землі" Скотта Снайдера увібрав у себе тренди, штампи і кліше з багатьох попередніх сюжетів. Наразі перед нами, ясна річ, майбутнє. Тобто минуло двадцять років – і славетний Брюс Вейн, який за покликом міста (і серця) час від часу, як відомо, напинає маску (і костюм) народного месника, прокидається в лікарні Аркем. Молодий та при здоровому глузді. Виявляється, він… ніколи не був Бетменом. Те саме, згадаймо, відбувається з Ісусом у драмі "Остання пристрасть Христа", свого часу забороненого, до речі, на Заході (фільм виходив лише на відеокасетах). Далі, щоб розгадати таємницю свого минулого, наш Темний Лицар вирушає у довготривалу подорож і зустрічається з майбутніми версіями друзів та ворогів. Зокрема і з огидним попутником – головою Джокера. Дехто водночас здивується, чомусь досі жива, відрубана голова Джокера стає для Бетмена бридким провідником крізь простори понівеченого Всесвіту DC, але більш уважні читачі згадають аналогічну історію з "Голови професора Доуеля", класики радянської фантастики з-під пера Алєксандра Бєляєва. Якщо тримати усе це, вибачте за тавтологію, в голові, то мандрувати з героєм оповіді буде набагато спокійніше. А так, звичайно, перед нами захоплива оповідь і навіть екшн про чергові карколомні пригоди Бетмена. Який, щоб викрити, що саме призвело до такого моторошного майбутнього, має вистежити невимовну силу, що знищила світ, який він колись знав.
Читайте також: