Кіно в окопах. Як працюють військові оператори на передовій

“Такі жахи, як у Бучі, я бачив на Харківщині багато разів,– згадує капітан Данило Іщенко, воєнкор Військового телебачення України. – Найбільше вразила жорстокість росіян, коли вони з машин цивільних людей, які намагалися втекти від війни, зробили барикаду… І прикривалися нею від обстрілів. Я знімав ці обгорілі трупи в машинах… Всі ці кадри ми відправляємо до Генштабу. Тобто окрім самої війни, ми ще й збираємо архів злочинів росіян. Для міжнародного трибуналу, який колись обовʼязково відбудеться”.

Данило працює на Військовому телебаченні України вже понад 10 років. Від перших днів війни 2014 року він їздив до зони бойових дій, пройшов десятки ротацій на фронт. Але бойове відрядження влітку 2022 року воєнкор памʼятатиме все життя.

“Я був у складі мобільної пресгрупи Міноборони. Ми виконували завдання на Харківщині. Саме в той день знімали медичну евакуацію поранених бійців в одній із бригад. Це було в селі Цупівка. Щоправда, села там практично не лишилося. Всі будинки були зруйновані. Поранених звозили до єдиного вцілілого льоху, який був на подвірʼї однієї з хат, – згадує той фатальний день Данило. – Раптом почалася артилерійська атака на село. Я вийшов з льоху, щоб зняти це. В цей момент на подвірʼя безшумно впала міна 82-го калібру від автоматичного міномету “Васильок”. Я впав. Чомусь подумав, що треба врятувати камеру. Мені вистачило сил доповзти до льоху, поставити на сходи камеру. І тоді я вже втратив свідомість”.

Уламком Данилові розтрощило ногу. Медики затягли Данила всередину, наклали турнікет. А коли обстріл скінчився, доправили хлопця до харківського шпиталю. Кілька діб лікарі намагалися врятувати Данилові кінцівку, але зрештою було ухвалено рішення про ампутацію. Згодом гелікоптером хлопця перевезли до Львова, де зробили реампутацію кінцівки вже вище коліна.

“Зараз у мене стоїть тимчасовий протез. Чекаю на реабілітацію в Америці, де мені мають виготовити вже постійний. Нещодавно я проходив ВЛК. Мене визнали обмежено придатним. Тобто я планую їздити та знімати на фронт далі. Поки що роблю свою авторську програму на радіо “Армія FM”. Сподіваюсь, тимчасово. Бо дуже хочу бути корисним там”, – продовжує Данило і підсумовує: “Головне, що живий лишився. Не всім моїм колегам так пощастило…”

16 лютого 2015 року неподалік міста Дебальцеве під час виконання завдання загинув військовий оператор телерадіостудії “Бриз”, капітан третього рангу Дмитро Лабуткін. Саме на його честь щороку, 16 лютого, в країні святкують День військового журналіста.

“В армії не вчать на операторів чи фотографів. Немає такої спеціальності. Тому ми всі воєнкори. Але вміємо і знімати, і монтувати, і тексти пишемо, – каже капітан Олексій Бобовніков, який так само працює на Військовому телебаченні, створеному при Міністерстві оборони України. – До 2014 року я був фотографом. Знімав художнє фото. А потім мобілізувався. Працював деякий час пресофіцером в окремому батальйоні, потім у пресслужбі Генштабу, а від 2019-го тут служу”.

Зараз Олексій виконує завдання на Бахмутському напрямку. Поїхав туди разом зі своєю дружиною Анастасією, яка так само працює на Військовому телебаченні. Їхні кількарічні неофіційні стосунки закінчилися рішенням про одруження. Зробили це вже під час війни, восени 2022-го.

“Це ніби наша весільна подорож, – жартує Олексій. – Взагалі, нам комфортно працювати разом. Розуміємо одне одного з пів погляду. У таких місцях, де ми зараз, це важливо. Тому вдячні керівництву, яке дозволило поїхати в цю ротацію у такому складі”.

Специфіка роботи воєнкора, каже Олексій, полягає в тому, що завдяки своїй приналежності до лав ЗСУ він може потрапити навіть на заборонені для цивільної преси військові позиції. А ще вони першими приїжджають на щойно звільнені території. І бачать всі жахіття, які залишають після себе “асвабадітєлі”.

“Є багато таких моментів, які точно важливо знімати. Зазвичай ми бачимо більше, ніж цивільні журналісти, – ділиться Олексій. – Втім, багато чого і не можна показувати. З морально-етичних міркувань. Або щоб не видавати якісь військові таємниці. Тому левова частка мого відео осідає в архівах нашої студії. Сподіваюся, що з часом ці кадри ввійдуть до хронік цієї війни, яку будуть дивитися наші діти та онуки. Мене особисто це надихає”.

Якщо основна робота Олексія Бобовнікова полягає у зніманні відео з війни, то коли основний матеріал уже відзнято, воєнкор робить фотографії. Зберігає їх для особистого архіву або віддає пресофіцерам бригад, які згодом викладають їх на сторінках своїх соцмереж.

“Хоч я вже працюю як оператор багато років, мені все одно подобається фотографія. Інколи відео не передає того, що говорить світлина. Ось так було на Харківщині, коли ми з 93-ю бригадою працювали. Знімали роботу арти. А коли закінчили зйомку, мені вдалося зняти вдалий статичний кадр. Він, як із кіно про Другу світову. А от на відео цього не відчувалося. Шкодую тільки, що зняв його камерою, а не фотоапаратом. Не було часу просто”, – зізнається воєнкор.

Працювати на лінії фронту з камерою в руках непросто. Інколи доводиться залишатися з військовими, ночувати в бліндажах, на крайніх позиціях. Зазвичай воєнкори їздять на фронт відповідно до черги своєї ротації. Але є й такі, що свідомо залишаються в гарячих точках довше, ніж на три місяці.

“Моя ротація триває вже рік, – розповідає військовий журналіст інформагентства АрміяInform, підполковник Дмитро Завтонов. – Ще до початку війни я був на ротації в Маріуполі. І зустрів її саме там”.

“У перші дні вторгнення мені здавалося, що нічого більш непотрібного зараз, ніж мій фотоапарат, у всьому світі немає, але треба було щось робити. Тоді намагалися дістатися до Волновахи, щоб зробити хоч якийсь репортаж, але це вдалося не з першого разу. То попереду йшов танковий бій, і нас не пустили, то частина міста знову перейшла до рук окупантів. Після Маріуполя вісім місяців працював у Миколаєві, який щоденно обстрілювали. Зараз Херсон. Звичайно, звільнення Херсона наче підзарядило мою батарейку. Тому відмовився мінятися з колегами. Я в цьому регіоні давно, все знаю, мене знають. Тому легше домовитися, доїхати. Поки так. А там побачимо”.

Дмитро – військовий вже в четвертому поколінні. Колись жив і працював у Севастополі. Але після захоплення Криму перебрався на материкову Україну. Фотографує війну в лавах ЗСУ від 2016 року. Жартома зізнається, що найважче в його роботі – писати тексти. А до ризику вже звик. Називає себе фаталістом:

“Колись у нас був випадок, у березні 2022-го, на Донеччині: хотіли лишитися ночувати у хлопців на позиціях, але все ж таки повернулися на базу. А зранку, коли приїхали, з того ангару, де мали ночувати, димок вже іде”.

“Я вважаю, що фраза “бережи себе” не працює на фронті. Як берегти, коли ти не знаєш, що тебе чекає за хвилину? Тому ще колись я собі сказав: “Іскандер” в лоб – так “Іскандер” в лоб. І в ніякі прикмети я не вірю. Скажу більше. Ще за рік до війни мені наснився сон, що я розбиваюся в гелікоптері. Прокинувся, і в цей же день мені ставлять задачу знімати стрибки з вертольота морської піхоти. Ну, все, думаю, приїхали. Згадав, що й дочка зранку так до мене підбігла, обійняла… наче прощалася… Але ж працювати треба. Пішов знімати. Все добре”.

Дмитро мріє закінчити свою ротацію у звільненому Маріуполі. А війну – в рідному Севастополі, скидаючи з мису Фіолент всіх зрадників. Жартує, що тоді ще те кіно можна буде зняти.