Як театри допомагають глядачам жити і перемагати

За його плечима – кілька десятків головних ролей у вітчизняних фільмах та серіалах. Але від початку повномасштабного вторгнення відомий актор та ведучий Артем Позняк долучився до волонтерського руху. Протягом перших місяців війни він доправляв гуманітарні вантажі до наших військових. А вже ближче до літа зрозумів, що буде кориснішим, коли робитиме те, що вміє найкраще – дарувати людям своє мистецтво.

“Окрім своєї акторської діяльності, я є ще керівником курсу акторів театру та кіно в Київському національному університеті культури та мистецтв. Тому вже навесні я зібрав своїх студентів, і ми почали працювати над трьома виставами. А оскільки в Києві це було робити складно, то ми поїхали на Хмельниччину. Оселилися в одному з гуртожитків Камʼянця-Подільського і почали працювати. Я виступив у цих двох виставах як режисер-постановник”, – розповідає актор.

Артем згадує, що від початку повномасштабної війни в Україні зупинилися всі кінопроєкти. А от театр швидко оговтався від невдалого бліцкригу. І вже незабаром режисери та актори відчули потребу перетворити жах війни на мистецтво. Сталося ще одне неймовірне перевтілення: низка наших державних театрів, які мали на фасаді вивіску “російський”, рішенням своїх трудових колективів відмовилися від цієї назви. Так сталося і в Києві з театром Лесі Українки, в Харкові, Миколаєві, Одесі. І навіть у Чернівцях з фасаду будівлі обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської демонтували гіпсове погруддя Пушкіна.

“Репертуар наших театрів дуже змінився. Наприклад, коли я потрапив до театру Лесі Українки на виставу за кіноповістю Довженка “Україна у вогні”, я був вражений. Наскільки актуальним є цей твір сьогодні для українців. А в театрі імені Франка поставили “Землю” Кобилянської. Тобто зараз у нас є унікальна можливість по-новому прочитати нашу українську класику. Без нальоту радянської пропаганди, яку нам навʼязували десятиліттями”, – радіє Артем Позняк.

За словами актора, сьогодні глядачі, як ніколи, потребують саме духовної їжі. Люди хочуть йти до театру, слухати музику. Це допомагає виставити своєрідні психологічні барʼєри перед тим жахом, який ми переживаємо щодня, коли опиняємося під обстрілами російських ракет або читаємо новини з фронту.

“У Камʼянці ми поставили дві вистави – “Кожні сім років” за пʼєсою Джорджа Аксельрода. А друга – “Дім Бернарди Альби” Фредеріка Гарсія Лорка. Дуже актуальна пʼєса, як на мене, – зізнається актор. – Мати хотіла замкнути своїх доньок після смерті батька і змусити їх жити за своїми правилами. Але жага до свободи змусила дівчат боротися за своє життя. Це дуже глибока паралель до того, що відбувається в нашій країні сьогодні. Ця вистава справила неабияке враження як на глядачів, так і на самих акторів. Бо через обстріл було вимкнено світло в залі. І актори грали завдяки ліхтарикам, які повмикали наші глядачі. Це було неймовірно. Такого симбіозу між сценою і глядацькою залою я ще не бачив ніколи”.

Завдяки цим двом виставам акторський колектив зібрав кошти для військовослужбовців. Частину з них було витрачено на закупівлю павербанків для ЗСУ. Інша частина грошей пішла на протез для батька однієї зі студенток, яка грала в цій виставі.

“З 24 лютого я почала писати пʼєси для театру”, – каже сценаристка кіно Ірина Феофанова. До війни вона написала понад 20 сценаріїв до різних серіалів та фільмів. А від початку повномасштабного вторгнення почала писати пʼєси, оскільки всі кінопроєкти зупинилися.

“Спочатку для мене це було своєрідною терапією. Я не думала про те, що мої пʼєси ставитимуть у театрі. Просто словами своїх героїв я висловлювала те, що відчувала сама. Перша пʼєса називалася “Чужесранка”. Вона про жінку, яка тікає з окупованої Бучі до родичів у село. І саме тут для неї все тільки починається. Вона відчуває себе чужою серед, здавалося б, рідних людей. Все це я відчула на власному досвіді, коли мене з донькою та собакою чоловік вивіз з Ірпеня на західну Україну. А сам потім мобілізувався до лав ЗСУ”, – розповідає жінка.

“Чужестранка” Ірини Феофанової увійшла до збірки текстів для театру “Антологія 24”. Її читали в Луцькому театрі. А от вже другий твір драматургині поставили на сцені, як справжню виставу.

“Друга моя пʼєса називається “Війна, кухня та вісім випадкових людей.” Але художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Шевченка Андрій Бакіров запропонував назвати її коротко і зрозуміло – “ВПО”, тобто внутрішньо переміщені особи, – ділиться сценаристка. – Це історія про те, як вісім випадкових людей, біженці з різних регіонів України, змушені ділити одну кухню. І те, що цю пʼєсу поставили на великій сцені, для мене дуже велике досягнення. Я знаю, що ця вистава з великим успіхом іде в Чернігові й зараз. І багато глядачів зізнаються: все, що відбувається на сцені, дуже близьке їм. Бо за ці девʼять місяців війни вони переживали те саме.”

Зараз Ірина працює над новою пʼєсою. Її хвилюють долі дружин військовослужбовців, якою вона є сама. За словами авторки, це буде монопʼєса-сповідь про самотність, яку переживають жінки, чоловіки яких пішли воювати. А це означає, що велика частина глядачок незабаром переживуть схожі емоції під час вистави. І, можливо, завдяки цьому не відчуватимуть себе самотніми.