Чотири місяці у клітці. Як українські тварини адаптуються за кордоном

“У нас було 10 хвилин для того, щоб залишити наш будиночок під Бучею, це було 12 березня. Дві собаки, дві кішки – треба було зібрати їх всіх докупи, а вони розбігалися, відчували, що відбувається щось дивне, небезпечне. Мені вдалося запхати всіх в машину і рушити через російські блокпости на так звану “дорогу смерті”, якою на той час була Житомирська траса”. 

Лариса Марцева – власниця двох родезійських риджбеків, великих і потужних собак, природжених мисливців. На час, коли з’явилася можливість виїхати, практично закінчувався корм, а російські військові розстріляли майже всіх великих собак в околиці. Їм пощастило врятуватися. Втім, доля собак і досі не визначена. 

“Всі ті будинки, на які ми розраховували у Львові, вже були зайняті біженцями, – згадує Лариса. – Так ми опинились в Карпатах, в готельчику біля закинутого гірськолижного курорту. Головна проблема на той момент – що робити з нашими улюбленцями, тому що жити в готелі з величезними собаками неможливо. Вони лякали дорослих, лякали маленьких дітей, і хоча вони дуже-дуже доброзичливі, веселі, грайливі, вони виглядають загрозливо”. 

Зоозахисниця, керівниця ГО “Патрон петс-центр” Ірина Подвойська до війни опікувалася кількома десятками тварин.

“В мене був притулок, в якому мешкали безпритульні тваринки – собачки, котики, а також хижаки, яких ми рятували. Також у мене є соціальна клініка, вдома мешкали семеро котиків. З першого дня мій притулок був в окупації. Мені пощастило з людьми, які не залишили тваринок: наш працівник Сергій мешкав у притулку півтора місяця окупації. До нього приходили російські солдати, вони його перевіряли – нам просто пощастило, що Сергій вижив і всі тварини вижили”.  

Зрештою, Ірині вдалося у декілька етапів евакуювати всіх тварин: “Перший раз був максимально небезпечний: літали дрони, їх збивали з мінометів. Наші хлопці вже прощалися з життям, писали відео своїм коханим, що, мабуть, ми не повернемось, але вони при цьому просто на собі несли тих собак. І вони всіх винесли, всіх! Це більше ніж 60 тварин, деякі були хворі невиліковно, тому ми їх прилаштовували у ті притулки, які працюють саме з такими тваринами. Це притулки в Польщі та Румунії. Всі інші тваринки поїхали по родинах. Чесно кажучи, більш щасливих людей, як ті європейці, що прихистили тих тварин, я ще не бачила. Це величезна черга з людей, які чекають на свою тварину – з повідками, з мисками, з кормами. А потім – просто аншлаг з фотографій з тих родин, де тепер мешкають тваринки”. 

На початку війни тварини могли перетинати кордон без будь-яких документів та обмежень. Проблеми починалися згодом, коли українці зіштовхнулися з численними європейськими правилами. Родина Лариси Марцевої обрала для себе Велику Британію: “На той час жодна авіакомпанія, яка літала в Британію, не брала на борт собак, особливо таких великих, як наші. Ми вирішили, що ми поїдемо на нашій старенькій машині, якій майже 10 років. Проїдемо всю Європу, це майже 3 тисячі кілометрів. У нас не було знайомих по маршруту, в яких можна було б зупинитись. І тоді ми звернулись до спільноти ріджбеколюбів у Європі. Кількість пропозицій допомоги, яку ми отримали, була більшою, ніж кількість ночей в дорозі. Першою зупинкою було місто Кале, і тут ми б мали порадіти, адже Кале на березі Ла-Маншу, але зупинка була досить довга.  Виявилося, що не так важко було оформити документи на дорослих, на дітей, як важко було оформити документи на собак”. 

Зазвичай процедура оформлення документів займає близько шести тижнів, але й тут Ларисі не пощастило: “Агенція, яка мала розглядати цю справу, дала нам неправильну електронну адресу, ми даремно чекали на відповідь кілька тижнів. Я дуже вдячна людям, які чекали на нас в Кардіффі, бо вони зробили просто неймовірні зусилля, навіть звертались до членів британського парламенту. І саме парламентарі, досить зайняті люди, почали організовувати можливість негайного оформлення документів. Це була справжня епопея по спасінню собак-біженців з України. Врешті-решт, всі документи зробили за декілька годин”. 

Здавалося б, усе мало налагодитися, але проблеми тільки починались.

“Виявилось, що ми зробили величезну помилку, бо розраховували, що наші собаки приїдуть та потраплять в карантин, їм зроблять всі необхідні аналізи, і за три тижні вони повернуться до нас на домашній карантин, бо вони були поранені під обстрілами, адже ми жили в самому епіцентрі бойових дій, – продовжує історію Лариса Марцева. – Та коли ми за три тижні зателефонували до притулку, нам сказали, вибачте, приїздіть за чотири місяці. З’ясувалось, що в Уельсі немає домашнього карантину взагалі, тобто чотири місяці наші собаки мають бути за 460 миль від нас – це майже доба в дорозі! Більш того, власникам заборонено навіть перетинати межу цього притулку, і це була просто трагедія”. 

“Кожному, хто планує перетинати кордон із тваринами, я раджу подзвонити на кордон, зв’язатися з консульством, розпитати друзів про їхній досвід”, – наголошує  зоозахисниця Ірина Подвойська. 

Родина Лариси дуже важко переживала розлуку з улюбленцями. 

“Собаки опинились в маленькій клітці, ми навіть не встигли їм пояснити, що це не назавжди, – згадує Лариса. – Ми плакали вдень і вночі, кілька разів ми були на межі того, щоб забрати собак і повернутися в Україну”. 

“Якщо вас накриває почуття провини з приводу того, що ваш котик чи ваша собачка мають перебувати в притулку, будь ласка, перестаньте себе знецінювати, – закликає психологиня Олена Шершньова. – Нагадайте собі, що ви, ризикуючи життям, вивезли свого улюбленця за кордон, ви вже зробили для нього все, що могли. Цінуйте це і жодним чином не беріть на себе хибну провину або надвідповідальність. Ви не чарівник, аби зробити неможливе можливим”.  

2023 року до перетину кордону з тваринами треба підготуватися заздалегідь. Тревел-блогерка Марія Себова дізнавалася про це для свого собаки: “Ваша тваринка має бути чіпована та з закордонним паспортом тварини, який видають лише в державних ветклініках. Звичайно, в паспорт мають бути внесені всі планові щеплення, інформація про чіп теж має бути. Після щеплення від сказу треба почекати 30 днів мінімум, тільки після цього ви можете здати кров на титри від сказу. Цей аналіз теж робиться ще деякий час, але головне, що після цього ви три місяці ще маєте зачекати. Мінімальний термін від моменту отримання міжнародного ветпаспорту, чіпу і щеплення – чотири місяці. Але добра новина в тому, що це не треба робити кожного разу, коли ви їдете з твариною за кордон. Якщо ваші всі наступні щеплення будуть зроблені за рік, але саме день в день або за день до закінчення терміну попереднього щеплення, тоді ваші титри просто пролонгуються на наступний рік”.  

“Після того, як ви отримаєте сертифікат серологічного тесту, тобто, титрів до сказу,  їдете до державної ветеринарної лікарні і заповнюєте форму Ф1, до якої вноситься все: дані про чіп, коли була зроблена вакцина, її назва, дата і номер, на чому ви будете перетинати кордон, імена власників тварини (можна внести трьох власників), – пояснює  Ірина Подвойська. – Ця форма діє всього 5 діб, з нею ви їдете на кордон, прикордонник видає вам на базі цієї форми міжнародний сертифікати, і вже з ним, а також із паспортом, з довідкою про титри ви перетинаєте кордон. Якщо це екзотична тварина, ви повинні мати сертифікат власника”. 

Будьте готові також до фінансових витрат на всі ці процедури. 

“Комплексна вакцинація, чіпування та міжнародний паспорт коштують десь 1300-1400 гривень у державній установі, серологічний тест – від 2 до 3 тисяч гривень,  форма Ф1 вартує 100 гривень”, – зазначає Ірина Подвойська. 

Край негараздам, які спіткали за кордоном Ларису Марцеву та її собак, поклав публічний розголос її історії: “До нас звернулися люди з ВВС і запропонували зробити сюжет. Після того, як він вийшов, я отримала просто безліч телефонних дзвінків, листів на емейл, в яких люди пропонували мені свою допомогу. Замість того, щоб залишитись на всі ці довгі місяці в клітці, наші собаки переїхали до чудової леді на імʼя Люсі, яка повністю взяла опіку над ними. Ми мали можливість принаймні здалеку бачити їх, Люсі надсилала нам фото і відео і я дуже вдячна Люсі, яка фактично врятувала їм життя”. 

Зараз обидва собаки Лариси на перетримці у тренувальному центрі для ріджбеків. Жінка з дітьми мешкають у квартирі, де з собаками категорично заборонено, але їздить навідувати їх кожного дня. 

“Ми не знаємо, чи будемо ми з нашими собаками завтра, чи будемо вимушені повернутись в Україну, бо нам нема де їх подіти. Якби ще йшлось про маленьких цуценяточок, яких можна втримати в руці, це одне, але родезійські ріджбеки – це проблема для вимушеної еміграції. Однак, величезна перевага тимчасового прихистку в Британії в тому, що тут щодня приймають рішення, які змінюють ситуацію на користь українців. Я сподіваюсь, що врешті-решт все в нас буде гаразд”.