Їв авокадо-тост, стейк з лососем та пив смачну каву: оператор дронів 79-ї ОДШБр про перші дні після 113 діб на бойових у Мирнограді
Робота пілотів БпЛА, яка колись вважалася відносно безпечною, сьогодні є однією з найскладніших. Нарівні з піхотою та артилерією — оператори дронів стали пріоритетною ціллю для ворога. Через це середня тривалість перебування дронарів на позиціях зросла в рази.
Оператор дронів Тарас «Калина» долучився до 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади 7 корпусу ШР ДШВ минулого року. Свій перший бойовий вихід розпочав з Мирнограду. Кілька тижнів роботи перетворилося на 113 днів безперервного перебування на позиціях — під FPV, артилерією та постійною загрозою викриття.
В інтерв’ю Тарас розповідає про свій шлях у військо, підготовку та навчання, реалії роботи оператора БпЛА в умовах сучасної війни, перший бойовий вихід, який затягнувся на місяці, а також що насправді допомагає вистояти, зберегти холодну голову й щодня виконувати бойове завдання.
Розкажіть, як ви потрапили до війська?
Останні десять років я жив в Одесі. О п’ятій ранку прокинувся. «Що робити?». Пішов на море, покупався в шикарній холодній воді, позаймався йогою. Потім пішов через центр Одеси додому. Закупився новими приладами, дощечками, посудом. І тут мене зупинили військовослужбовці: «Можна ваші документи?». Ну я такий: «О, нарешті».
Раніше самостійно піти мені яєць не вистачало (сміється, — ред). Я ходив і чекав. Мені вже було 26 років.
Як пройшло навчання у бригаді?
У бригаді ти конкретно приходиш на навчальну точку та дві години працюєш дуже щільно. Кожну секунду ти працюєш, навчаєшся.
Після підготовки нас, як піхотинців, направили на батальйонний полігон, де ми навчалися вже як пілоти. Я на пілота вчився довго. У нас усі військовослужбовці, які ще не були на позиціях, їздять на полігон кожен день або майже кожен день — аж до першого виходу.
Яким був перший вихід?
Я 3–4 тижні їздив на полігон і щодня займався пілотуванням. Замкомандиру роти постійно питав: «Коли вже, коли?».
Мій перший вихід на позицію був приблизно через місяць після прибуття в бригаду. З мого призову я був останній, хто виїхав на бойові.
Перший вихід — одразу Мирноград. Одразу 113 днів підряд.
Я реально радів, бо нарешті потраплю на бойове завдання.
Спочатку все виглядало навіть красиво. Але десь наприкінці другого місяця ти починаєш думати: коли це вже закінчиться? Скільки можна? Я вже задовбався тут сидіти…
А потім просто приймаєш факт, що треба виконувати бойове завдання. І все. Ти щодня думаєш тільки про це, бо якщо починаєш думати про щось інше — просто деморалізуєшся.
Що входило у ваші обов’язки?
Основна задача була — зробити все, щоб наша піхота виживала. Ми доводили її до позицій, вели розвідку навколо, тримали ворога подалі від піхоти, коригували FPV, артилерію й так далі.
Який випадок з цього першого виходу запам’ятався найбільше?
Якось ми перемістилися за залізницю, виставляли точку зльоту пілота. Тоні й Жан облаштовували підвал для роботи. Я, Шпіон і Ас були зверху — перебирали батареї, тягнули переноски. Звичайна рутина пілота…
Добре, що генератор тоді сам заглох — бензин, здається, закінчився. І ми почули, як в якийсь момент хтось заходить і кричить: «Каливан! Вася!»
Почувши ці позивні, одразу зрозумів, у чому справа. У нас троє були зверху, а хлопці внизу. У підвалі вже був трьохсотий Бригадир, неходячий.
Ті, хто були зверху, теж зрозуміли, що відбувається. А Тоні й Жан — ні, вони були в підвалі, там погано чути. Вони подумали, що це ми їм щось кричимо.
Тоні закричав: «Шо?!». Йому знову: «Каливан! Вася!». Тоні знову: «Шо?!».
І в цей момент ворог відкриває вогонь. Він зрозумів, що «ШО» — це не «свої».
Жан почав відстрілюватись, насипав з підвалу — в двері. Шпіон схопив автомат, який був зверху, і почав працювати у вікно. У двері всадили чотири магазини.
Потім Жан вийшов із підвалу, прочесав усю хату. Другий п*дар ще був живий. Взяли його в полон. Зняли з нього броню — усе, як вчать на полігоні.
У вбитого були снікерси, цигарки з капсулою, балончики, запальнички. Якраз те, що нам тоді дуже було потрібно. Поїсти, покурити — клас!
Після цього ми знали, що над нами висить ворожий «Мавік». Метрів за п’ятдесят — ми його і бачили, і чули. Але збити не могли. Той, кого ми ліквідували, встиг передати по рації, що стрілянина йде по ньому.
Чесно — ми думали, що це вже все. У підвалі трьохсотий, неходячий. Якщо б почали накривати — ми б його не витягли.
Арта й FPV лягали навколо хати. По нас тоді нічого не прилетіло — мабуть, не зрозуміли, що саме в цій хаті їх накрили.
Вам дали команду на «відкат»?
Так, тієї ж ночі нам сказали, що треба звідти виходити. По перехопленнях дізналися, що зранку хату мали штурмувати. Прийшли хлопці допомогти з Бригадиром, і ми розділилися на дві групи.
Одна група — з обладнанням, відкривати нову точку зльоту. Я був у цій групі. Інша — з пораненим, ближче до виходу.
Вночі йти з обладнанням було ще те задоволення. Ми шукали ТЗП (точку зльоту пілота, — ред) у повній темряві — така ніч, що просто око виколи.
Прийшли в район за визначною точкою. Почали перевіряти хати — а там просто стерті вулиці. Одна вулиця — один будинок. Заходимо — а там живуть п’ятнадцять місцевих.
У підсумку знайшли баню. Єдиний будинок у всьому квадраті. Там утрьох і ночували. Планували працювати звідти.
Але нас там теж спалили. Почали розбирати. Баня загорілася — якісно зроблена. Половина горить, половина ні. І так ми дожили до ранку.
О десятій ранку почали накривати серйозно. Старлінки розбили, звʼязку не було, нічого не працює
Нас забирали вже на 113-й день. Перед тим ми добу тягнули трьохсотого Бригадира вчотирьох. П’ятнадцять кілометрів по грязюці, полях, з оптоволокном, яке плуталося під ногами.
Ще один трьохсотий йшов позаду — кульове в ногу, він шкутильгав, але тримав темп.
Що ви відчули, коли нарешті вийшли?
Коли нас забрали — я вже був щасливий. У Шевченковому з’явилося відчуття, що ми вийшли. Коли пересіли з «Козака» в легкову машину — це був чистий кайф.
Їхали мовчки. Заїхали в магазин, сиділи, пили енергетики й мовчали. Потрібна була доба, щоб прийшло усвідомлення: все, це закінчилось.
Командир роти дав нам п’ять днів. Куди хочеш — додому чи не додому. Ми взяли квитки в Одесу, й уже ввечері їхали потягом.
Що ви робили, коли зійшли на одеському вокзалі?
Перше, що з Тоні зробили в Одесі: пішли їсти авокадо-тост, стейк з лососем, смачна кава, нормальну їжу.
В чому ви бачите важливість своєї роботи?
Від нашої роботи напряму залежить швидкість просування ворога і життя нашої піхоти. Наша головна мотивація — щоб якомога більше піхотинців повернулися додому.
Це дуже важка і дуже небезпечна робота. Коли над точці зльоті на висоті 50–70 метрів кружляють три «Мавіки», ти реально починаєш відчувати себе як піхотинець.
Бо як тільки ти виліз і спалився — по тобі працює все: стволи, FPV, літачки. Бувало, що ти біжиш — і за тобою просто спалюють цілу вулицю. Забіг у хату — її розібрали. Перебіг у наступну — те саме.
Але що залишається? Виконувати бойове завдання.
Що б ви порадили тим, хто ще не був на бойових?
Вчити тактику, не поспішати й завжди тримати голову холодною.І намагатися думати трохи більше, ніж хочеться.