Як війна травмує тих, хто не був на передовій

Заведено вважати, що психологічна травма війни безпосередньо пов’язана з пережитим насильством: людина бачить загибель, отримує поранення, опиняється під обстрілами чи постійно перебуває у небезпеці. Проте сьогодні ми знаємо, що психіка може реагувати на все значно складніше, про це розповіло видання Psychology Today.

Наприклад, американські військові, які під час кампанії проти «Ісламської держави» у 2016–2017 роках працювали з далекобійною артилерією, перебували далеко від безпосереднього бою. Вони не бачили ворога та часто не бачили наслідків власних ударів. Водночас після повернення додому частина з них зіткнулася з кошмарами, панічними атаками, депресією, галюцинаціями та іншими симптомами, характерними для посттравматичних розладів. Ці історії змусили психологів замислитися над новим типом воєнної травми — тієї, що може виникати навіть без прямого контакту з жахіттями війни.

Травма не завжди помітна

Військова служба на відстані довгий час сприймалася як не така небезпечна для психіки. Якщо солдат фізично не перебуває на лінії зіткнення, логічно припустити, що й психологічний ризик для нього нижчий. Проте війна не закінчується там, де закінчується її видимість.

Людина може не бачити наслідків вибуху, але знати, що він стався. Вона може не бачити людей у зоні ураження, але розуміти, що там хтось був. Може чути силу артилерійського пострілу, відчувати ударну хвилю всім тілом і при цьому ніколи не побачити, що саме сталося після натискання кнопки.

Саме ця суперечність між знанням і відсутністю безпосереднього спостереження, може створювати особливий психологічний тягар.

Як мозок створює спогади

Пам’ять людини — не архів, у якому минуле зберігається у незмінному вигляді. Щоразу, коли ми щось згадуємо, мозок фактично відтворює подію заново. На цей процес впливають емоції, страх, очікування, особистий досвід і те значення, яке ми надаємо пережитому.

Причому пам’ять може стосуватися не лише того, що справді відбулося. Людина здатна повертатися подумки й до подій, які, як вона очікувала, мали статися, але яких вона безпосередньо не бачила.

У випадку військових це неабияк важливо. Якщо вони знали, що їхні снаряди досягли цілі, але не бачили наслідків, мозок міг самостійно «домальовувати» відсутні фрагменти. Уява створює сцени, звуки та образи, яких людина не спостерігала безпосередньо, але які емоційно можуть сприйматися напрочуд реально. З часом такі реконструйовані спогади здатні настільки сильно закріплюватися, що межа між тим, що людина бачила, та тим, що вона уявила, стає психологічно менш важливою.

Минуле не відпускає

Психологи описують подібні стани через поняття когнітивної іммобілізації — своєрідного психологічного «застрягання» у минулому. Людина знову й знову повертається до певного досвіду, намагається його осмислити, проте не може поставити крапку. Це може супроводжуватися сильним стресом, емоційним виснаженням, нав’язливими думками та відчуттям, що минуле досі триває.

У найважчих випадках змінюється навіть сприйняття себе та власного життя. Те, що колись здавалося домом і безпечним простором, перестає давати відчуття спокою. Саме тому повернення додому після війни не завжди означає повернення до нормального життя. Фізично людина може залишити зону бойових дій, але психологічно продовжувати перебувати там.

Невидимі наслідки дистанційної війни

Особливість таких травм полягає ще й у тому, що їх складно помітити ззовні. Людина може не мати фізичних поранень і не вважати власний досвід достатньо «страшним», щоб пояснити ним свій стан. Водночас повторювані кошмари, тривожність, панічні атаки, депресія чи нав’язливі образи можуть бути сигналами того, що психіка не змогла завершити пережитий досвід.

І тут важливо відмовитися від простого правила: «Якщо ти цього не бачив, тебе це не могло травмувати». Психологічна реальність набагато складніша. Іноді людину переслідує не побачене, а те, що вона знає, уявляє, припускає чи не може перестати прокручувати у своїй голові.

Воєнна травма може мати значно більше форм, ніж ми звикли думати. Вона не обов’язково залишає шрам на тілі та не завжди починається з картинки, яку людина побачила власними очима. Іноді війна проникає у пам’ять через звук, очікування, почуття відповідальності та уявні картини того, що могло статися. Саме тому підтримка ветеранів має враховувати не тільки те, що вони пережили безпосередньо, а й те, що їхня психіка продовжує відтворювати після повернення додому. Бо для мозку іноді достатньо знати про жах, щоб він не зміг його забути.