Зниклих безвісти "переписують" на центри супроводу: родини військових б’ють на сполох через нову ідею Міноборони

Мережа гуде про «пілотний» проєкт так званих «центрів соціального супроводу». За словами юристів, військових зі статусом «зниклі безвісти» і «полонені» планують переміщувати зі списків бойових частин і переводити до особового складу новостворених «центрів». Однак сім’ї виступили категорично проти. Фактично їх хочуть позбавити прямого зв’язку з бойовим підрозділом, де служив і зник їхній рідний. Водночас, за словами сімей і координаторів бригад, розмивається відповідальність за пошук, службові розслідування та ухвалення рішень щодо долі людини.

Родичів поставили перед фактом — без обговорення і без згоди. Координатори, які щоденно працюють із сім’ями зниклих безвісти і полонених, а також адвокати у військовій сфері попереджають: проєкт має критичні правові прогалини та видається як дублювання вже наявних функцій. Патронатні служби закликають Міноборони повернутися до відкритого діалогу з родинами.

Що розповідають родичі військових, що кажуть в самому новоствореному центрі, про які ризики говорять адвокати та як реагує Офіс Військового омбудсмана — читайте в ексклюзивному матеріалі ТСН.ua.

Родини кажуть, що їх поставили перед фактом

28 січня відбулася зустріч родин зниклих безвісти військовослужбовців із представником Департаменту соціальної підтримки Міноборони України та т.в.о. керівника 1-го Регіонального центру соціального супроводу. Обговорення стосувалося «пілотного проєкту» створення «центрів соціального супроводу». У коментарі ТСН.ua родичі військових зі статусом безвісти зниклі і полонені розповіли, що всі сім’ї під час зустрічі висловилися категорично проти проєкту. Координатори, які займаються супроводом сімей, також наголошують, що наразі ініціатива викликає значно більше запитань, ніж відповідей.

За словами учасників зустрічі, їм повідомили, що регіональний центр у складі ОК «Захід» уже створений і має розпочати роботу після 1 липня 2026 року. Далі за аналогічною моделлю нібито планують створення таких центрів у складі ОК «Південь», ОК «Північ» та ОК «Схід». Родичі наголошують, що на момент зустрічі не було представлено жодного публічно доступного документа з детальним описом «пілотного проєкту», хоча, за їхніми словами, вже існує директива міністра оборони про створення центру та призначення його керівника. Вони також заявляють, що не було консультацій із громадськістю, зокрема з родинами зниклих безвісти, координаторами та громадськими організаціями.

За наявною інформацією, проєкт передбачає переведення військовослужбовця, який зник безвісти, разом із документами з бойової частини до регіонального центру соціального супроводу в зоні відповідальності, де було направлено сповіщення про зникнення.

«Ініціатори „пілотного проєкту“ розуміють, що такий центр не матиме власних відомостей про обставини зникнення, не матиме можливості опитувати побратимів, не матиме можливості перевіряти інформацію про участь в бойових діях тощо. На сьогодні у цього центру навіть немає доступу до державних реєстрів, що є необхідним для здійснення виплат рідним зниклих безвісти. Безліч питань, зокрема, опитування побратимів, встановлення обставин зникнення, внесення змін в документи, видача довідок, оскарження наказів командира, питання поховання та вшанування загиблих, переведення звільнених з полону і ще купа запитань, „пілотним проєктом“ не вирішена. Обіцяють всю інформацію брати в тій ВЧ, де служив зниклий до переведення до них. На питання „навіщо тоді ви“ — особисто я відповіді не зрозумів», — каже один із співрозмовників редакції.

Ризик розмивання відповідальності

Організаторка найбільшого прапора з іменами безвісти зниклих та полонених Маріанна Яцеленко розповіла ТСН.ua, що інформація про створення регіональних центрів з’явилася для родин раптово. Вона каже, що жодного нормативно-правового документа, який би пояснював мету, механізми чи повноваження цих центрів, родини так і не побачили. Саме це, за її словами, й спровокувало хвилю паніки.

Яцеленко вважає, що ключовий ризик полягає у розмиванні відповідальності й появі ще однієї проміжної ланки між родиною та бойовою частиною.

«І як сказав один із представників: „Ми запустимо, а далі побачимо“. Родинам такі експерименти не потрібні. Коли координатор бригади запитав, як це планують робити без згоди родин, у відповідь прозвучало: „Ви ж, коли купуєте машину, ні в кого дозволу не питаєте“. Ця фраза просто пробила дно. Нам не треба ще один механізм, який буде лише створювати ще більше перешкод і ми вважаємо, що військовослужбовець має бути у військовій частині і ніяк інакше. Він має повернутися туди живим або, не дай Бог, загиблим», — каже Яцеленко.

Координатори наголошують, що домовленостей не було

Координаторка родин зниклих безвісти і полонених 115-ї окремої механізованої бригади Юлія Шарапанюк розповіла ТСН.ua, що інформація про передавання особових справ до новостворених центрів стала відома випадково й стала шоком для сімей. Вона нагадує, що під час зустрічі Міноборони з координаторами у жовтні 2025 року ці центри обговорювалися лише в контексті підтримки звільнених з полону, а не як структура для супроводу зниклих безвісти і полонених до моменту їх звільнення. За її словами, це можна підтвердити аудіозаписами, які зберегли багато координаторів, тому заяви про нібито погодження вона називає неправдивими.

«Ще варто додати, що це буде стосуватися тільки Збройних сил України. Тобто, категорія НГУ, прикордонники сюди не входять. Тобто, це „експеримент“ саме над Збройними силами України», — каже Шарапанюк.

Вона також наполягає, що супровід уже працює на базі військових частин, ключові документи й виплати оформлюються разово, після чого одним наказом здійснюються виплати грошового забезпечення зниклим безвісти та полоненим. На її думку, нові центри дублюватимуть функції частин, але працюватимуть за регіональним принципом і не матимуть прямого зв’язку з бойовими військовими частинами.

Правова невизначеність і наказ №280

Начальниця відділу по роботі з родинами 3-го армійського корпусу Ольга Кравченко каже, що на зустрічі учасникам показали відеоматеріали та слайди, але з представленої інформації неможливо було зрозуміти, як саме ці центри функціонуватимуть на практиці та на законодавчому рівні. Вона наголошує, що говорити про повноцінне формування першого центру передчасно, бо у ньому працює близько семи осіб, а реальний функціонал не визначений. Під час зустрічі також заявили, що в кожному центрі працюватимуть 30–40 осіб (30% військових і 70% цивільних), але їхні повноваження не пояснили.

Кравченко розповідає, що одну зі служб супроводу вже повідомили про переведення до ОК «Захід» без офіційних інструкцій і це спричинило правову колізію. Представники проєкту наполягали, що військових не виключають зі списків, а переводять до регіонального центру як окремої частини, однак, за словами Кравченко, для таких переведень потрібні зміни до наказу №280 та інших нормативних актів, без чого діяльність центрів не має чітких правових підстав.

Окрема колізія стосується особових справ. Кравченко каже, що загальна процедура переміщень у війську існує, а згода родичів законодавством не передбачена, як і згода самого військовослужбовця зі статусом зниклого безвісти. Водночас у «пілоті» не зрозуміло, як на практиці працюватиме модель, за якої оригінали справ нібито зберігатимуться в частинах, а до центрів передаватимуться копії, якщо центр фактично позиціонується як окрема військова частина.

Кравченко також порушує питання службових розслідувань і зміни статусу військового. За її словами, нині це пряма відповідальність тієї частини, у складі якої військовий зник, а чи зможуть виконувати такі функції регіональні центри і чи матимуть для цього повноваження та фахівців, наразі незрозуміло.

«Якщо безвісти зниклі військовослужбовці формально переходять до цього центру, я вже не матиму доступу до нової інформації про них, адже вони більше не належать до особового складу моєї частини… Там, найімовірніше, бачитимуть лише папери», — наголошує Кравченко.

Вона додає, що окрему тривогу викликає відсутність строків і процедур, а презентація проєкту радше нагадувала презентацію ідеї, ніж готового механізму. На більшість практичних запитань, за її словами, звучали відповіді на кшталт «ми це ще допрацюємо» або «поки цим не займалися».

Це не облікова одиниця — це жива людина. Усі родини говорять «ні»

Дружина військовослужбовця 21-ї окремої механізованої бригади, який зник безвісти в Курській області понад рік тому, Любов Рязанцева каже ТСН.ua, що родинам стало відомо про підготовку проєкту з неофіційних джерел, а відсутність відкритої комунікації лише посилює підозри щодо закритості процесу. Вона переконана, що нова модель може розірвати правовий і організаційний зв’язок із бойовою частиною і створити ризики втрати контролю над пошуком та процедурними рішеннями.

Рязанцева наголошує, що родини не потребують «спрощення» ціною зняття відповідальності з бойових частин.

«Ми самі вирішимо, як нам потрібно. Кожна родина ухвалює це рішення самостійно. Є ТЦК — ми звернулися, оформили все необхідне й отримали те, що нам потрібно. Є військові частини, є командири, які несуть відповідальність за військовослужбовців, за наших рідних, які зникли під час виконання бойового завдання. Тому не потрібно знімати з них відповідальність. Вони мають нести її доти, доки доля людини не буде з’ясована. Так не може бути інакше. Кожен має відповідати за людину. Це не облікова одиниця — це жива людина, яка пішла на бойове завдання, стала на захист держави і зникла. Нехай кожен буде на своєму місці й виконує свою роботу. Не потрібно створювати додаткові центри. Ми говоримо „ні“. Усі родини говорять „ні“! Цього не потрібно», — каже Рязанцева.

Патронатна служба попереджає, що прямий контакт критично важливий

Керівниця Патронатної служби Третього армійського корпусу «Янголи» Олена Толкачова каже, що патронатні служби створювалися для безпосереднього супроводу поранених, родин загиблих і зниклих безвісти та допомоги у бюрократичних процедурах. На її думку, ключовим залишається прямий контакт родини з рідним підрозділом, бо «ніхто, крім рідного підрозділу, не знає всіх деталей».

«Маючи досвід роботи з подібними проблемами ще з 2014 року, ми розуміли, наскільки важливим є прямий і постійний контакт із підрозділом. Ніхто, крім рідного підрозділу, не знає всіх деталей. І тим більше — не може так допомогти з оформленням необхідних документів», — зазначає вона.

Толкачова додає, що на зустрічі в Міноборони говорили про «розвантаження» військових частин, однак вона переконана, що «людиноцентричну армію» не можна будувати логікою штатних «клітинок».

«Перепрошую, але люди — не клітинки. І якщо ми будуємо людиноцентричну армію, про яку говорить вище керівництво, то маємо насамперед думати про людей і цінувати саме людей у війську, а не мислити цими клітинками чи слідами», — каже вона.

Вона також наголошує, що чотири центри не зможуть фізично «пропустити через себе» тисячі родин і великий обсяг документів, а нова ланка лише збільшить документообіг і ризик затримок.

«Вони готові на все, аби дізнатися бодай щось про долю своїх рідних. І позбавляти їх прямого контакту з військовою частиною, вносити додаткову проміжну ланку — це, на мою думку, критично. Проведення будь-яких експериментів над цією категорією людей є неприпустимим. Адже люди, родини, їхні близькі… щодня перебувають під ризиком психічних розладів, хронічного стресу, втрати здоров’я — це вже доведено психологами… І родини, які й так перебувають на межі емоційного зриву, відкрито говорять, що їм і так дуже важко, і вони категорично їх не сприймають, заявляючи про готовність виходити на акції протесту. Навіщо доводити родини до такого стану?… Якщо ці центри покликані спростити комунікацію — ситуація буде протилежною: комунікація в рази погіршиться, обсяг документації зросте, а всі проблеми та конфлікти, які виникатимуть через затримки і переписку, ляжуть на плечі родин. Це абсолютно неприйнятно», — каже Толкачова.

Ідентифікація загиблих і питання права передавати інформацію

Кравченко окремо звертає увагу на процес ідентифікації. Вона пояснює, що сьогодні бойові підрозділи інколи діють оперативно, коли евакуюють тіло, яке ймовірно належить зниклому безвісти, і можуть швидко зорієнтувати родину щодо подальших кроків. У разі переведення військового до центру виникає питання, чи матиме представник частини право надалі передавати родині будь-які дані.

«Якщо людина більше не перебуває в списках нашої військової частини, чи маю я право розголошувати будь-які дані її родині?» — зазначає Кравченко.

За її словами, нині саме так працюють багато військових частин, і ця модель довела свою ефективність. У запропонованій же концепції незрозуміло, чи зможуть військовослужбовці повідомляти інформацію про невпізнані тіла, адже формально вони вже рахуватимуться «третіми особами».

Також вона піднімає питання іноземців, які мають статус зниклих безвісти. Вона зазначає, що вже зараз робота з родинами таких військовослужбовців є надзвичайно складною: комунікація відбувається через консульства та посольства, а також через визначену Генштабом відповідальну особу, на яку фактично покладено надмірний обсяг завдань. Іноземців, які воюють у складі ЗСУ і зникають безвісти, — чимало, і це окрема складна категорія. «Яким чином це буде організовано в новій моделі? Як буде вибудувана робота з родинами, які перебувають за кордоном?» — ставить питання Кравченко.

Хто нестиме відповідальність і що буде з виплатами

Родини зниклих безвісти і полонених переконані: у разі вилучення військовослужбовців зі списків тих військових частин, у складі яких вони зникли або потрапили в полон, відповідальність за їхню долю фактично зніматиметься з командування цих частин.

«Говорити про те, що це робиться для покращення комунікації, — щонайменше дивно, адже така комунікація, навпаки, в рази погіршиться. Відповідно, військова частина більше не нестиме відповідальності за долю свого військовослужбовця. Саме з цією метою, на думку родин, і створюються ці центри. Основна ціль, як вважають родини, і, зокрема, на мою думку, полягає у знятті повної відповідальності за долю військовослужбовців зі статусом зниклих безвісти і полонених із бойових військових частин. Фактично військові частини перетворюються на своєрідний конвеєр: „мобілізувався“, „чинний військовослужбовець“, „зник безвісти або потрапив у полон“ — із подальшим переведенням до центрів. Таким чином, у запропонованій моделі не передбачається ані належної фіксації, ані відповідальності за долю зниклих безвісти чи полонених військовослужбовців», — каже Юлія Шарапанюк.

Любов Рязанцева каже, що родини також вважають, що є ризик втрати соціальних і фінансових гарантій для родин. «Якщо військовослужбовець більше не перебуває в бойовій частині, за що тоді йому платити і який у нього соціальний захист?» — ставить вона риторичне запитання. Вона каже, що без чітко визначеного статусу та гарантій — така людина фактично прирівнюється до цивільної, адже бойова частина виключає її зі свого складу. Будь-які зміни в обліку без законодавчо закріплених запобіжників, переконані родичі, можуть призвести до втрати виплат і соціальних гарантій. «Нас фактично хочуть залишити без жодних гарантій. І найстрашніше — не лише родини, а й самих військовослужбовців, які пішли захищати державу, зникли під час бойового завдання і тепер можуть залишитися без будь-яких прав», — додає вона.

Оцінюючи можливі ризики для родин у частині виплат, Кравченко також наголошує: загроза затримок є реальною. Йдеться не лише про технічні моменти, а й про сам підхід до супроводу сімей. У військових частинах нині намагаються працювати з кожною родиною індивідуально — виходять на зв’язок з усіма членами сім’ї, з’ясовують, яких саме документів бракує, пояснюють причини затримок і допомагають їх усунути.

«Ми завжди знаємо, через що саме „стоїть“ виплата — чи це витяг з реєстру від ТЦК, чи довідка, якої немає у родини, чи складна сімейна ситуація», — пояснює вона.

Часто трапляються випадки, коли, наприклад, один із батьків помер або загинув за кордоном, зокрема в Росії, а в українських реєстрах відсутнє свідоцтво про смерть. У таких ситуаціях родині доводиться самостійно налагоджувати контакт з родичами за кордоном, отримувати необхідні документи, і лише після цього можливо перерозподілити належну частку виплат. Подібних нюансів — десятки, і кожна сім’я має свою окрему історію. Саме тому в частинах намагаються зробити все, щоб родини почали отримувати виплати якомога швидше. Водночас, переведення всіх особових справ і супроводу до регіональних центрів викликає серйозні запитання. Насамперед — щодо фінансування. Жодних чітких роз’яснень, наголошує Кравченко, із цього приводу наразі не надано.

Олена Толкачова каже, що під час зустрічі представники Міноборони також не пояснили, що саме відбуватиметься з депонованими рахунками військовослужбовців. Йдеться про кошти, які нині заморожуються на спеціальних рахунках і призначені для того, щоб військовий міг скористатися ними у разі повернення з полону або встановлення його місцеперебування після зникнення безвісти. Вона припускає, що теоретично нічого не має змінитися і кошти й надалі залишатимуться на депонованих рахунках. Однак, чи відкриватимуться ці рахунки вже на центри, чи вони залишатимуться за військовими частинами — цього учасникам зустрічі так і не роз’яснили. За її словами, представники патронатних служб перебувають у тій самій ситуації, що й родини: вони бачили лише презентаційні матеріали та кілька разів обговорювали питання на нарадах, але без конкретних відповідей.

Маріанна Яцеленко додає, що у разі виведення військовослужбовця поза штат існує реальний ризик затримок або навіть припинення грошового забезпечення, адже механізм подальших нарахувань наразі не визначений. Так само залишається відкритим питання депонованого грошового забезпечення: незрозуміло, яким чином воно передаватиметься, хто відповідатиме за його збереження і які гарантії того, що ці кошти не буде втрачено. Станом на зараз родини не мають жодного чіткого розуміння, що відбуватиметься з грошовим забезпеченням, який орган відповідатиме за нарахування виплат, як здійснюватиметься облік і якими інструментами сім’ї зможуть захищати свої права у разі порушень. Саме ця невизначеність, за словами Яцеленко, є одним із ключових джерел тривоги для родин. Вона підкреслює, що родини категорично виступають проти такого підходу. Під час зустрічі 28 січня з представниками Міноборони та учасниками проєкту сім’ї чітко заявили свою позицію: вони не підтримують ініціативи, ефективність яких не доведена і які можуть створити додаткові проблеми.

«І як сказав один із представників: „Ми запустимо, а далі побачимо“. Родинам такі експерименти не потрібні. Коли координатор бригади запитав, як це планують робити без згоди родин, у відповідь прозвучало: „Ви ж, коли купуєте машину, ні в кого дозволу не питаєте“. Ця фраза просто пробила дно. Нам не треба ще один механізм, який буде лише створювати ще більше перешкод і ми вважаємо, що військовослужбовець має бути у військовій частині і ніяк інакше. Він має повернутися туди живим або, не дай Бог, загиблим», — каже Яцеленко.

Юлія Шарапанюк додає: вилучення зниклих безвісти зі списків бойових частин і переведення до тилових центрів створює ризик перегляду соцгарантій і грошового забезпечення. «Ми вже проходили етап, коли вдалося зупинити ініціативу, яка могла дозволити військовим частинам переводити наших рідних із категорії „зниклих безвісти“ в категорію „безвісти відсутніх“. Тепер ми бачимо наступний етап, коли за нашими спинами наших рідних зі статусом „зниклих безвісти“ і „полонених“ збираються без нашої згоди і без їхньої згоди просто вилучити з тих військових частин, у яких вони числяться», — каже вона.

Що буде зі статусом зниклих безвісти?

Окреме питання — статус зниклих безвісти. Ольга Кравченко пояснює, що «безвісти зниклих», як правило, виводять у розпорядження: це робиться для того, щоб військова частина не отримувала фінансування на матеріальне забезпечення — форму, бронежилети, харчування тощо, яке фактично не використовується. Водночас, такі військовослужбовці залишаються у списках особового складу й продовжують вважатися чинними військовими. Натомість механізм переміщення до майбутніх регіональних центрів залишається незрозумілим. «Ми не знаємо, з яким статусом їх будуть переводити і як це буде оформлюватися юридично», — зкаже вона. Інструкцій, затвердженого порядку чи чіткого алгоритму дій наразі немає, а отже, ризики для родин у частині виплат і правового статусу військовослужбовців залишаються відкритими.

На запитання про те, як саме відбуватиметься повернення військового з такого центру назад до бойової частини у разі, якщо його буде знайдено або звільнено з полону, чіткої відповіді під час зустрічі родини та представники служб супроводу так і не почули. Як пояснює Ольга Кравченко, роз’яснення були суперечливими й зводилися радше до загальних запевнень. Учасників зустрічі переконували, що після завершення війни всі документи будуть впорядковані, а всі військовослужбовці — належним чином обліковані.

Шарапанюк додає, що можливий вплив цього механізму на правовий статус військовослужбовців викликає окреме занепокоєння. Родини вважають, що процес може мати поетапний характер: першим кроком стане саме вилучення зі списків бойових частин, після чого можуть з’явитися ризики перегляду або зміни статусу зниклого безвісти. На їхню думку, після переведення до центрів будь-які подальші рішення щодо правового статусу буде значно простіше ухвалювати, ніж у випадку, коли військовослужбовець залишається у списках своєї бойової частини.

Юлія Шарапанюк переконана, що мета пілотного проєкту полягає в іншому — відокремити категорію зниклих безвісти і полонених від їхніх військових частин і, відповідно, зняти відповідальність із командирів за долю своїх військовослужбовців.

Родини зниклих безвісти зазначають, що ідеться про найбільш чисельну та вразливу категорію — десятки тисяч родин, які не були проінформовані про підготовку будь-яких змін, що безпосередньо стосуються їхніх прав і гарантій.

«Якщо родини, об’єднання та громадські організації вже навчилися співпрацювати й контактувати з військовими частинами напряму, максимально комфортно та зрозуміло, то тепер у них з’явиться посередник, а саме співробітники центрів, які змушені будуть працювати не з однією військовою частиною, а з сотнями. Відповідно, є розуміння, що комунікація в такій моделі не покращиться, а навпаки — погіршиться в рази. Тому, говорити про будь-які плюси в цій ситуації виглядає щонайменше дивно», — каже Шарапанюк.

Позиція регіонального центру

У 1-му регіональному центрі соціального супроводу ОК «Захід» заявляють, що створення центрів має не нашкодити, а захистити сім’ї зниклих безвісти та полонених у довгостроковій перспективі. Там пояснюють, що центри потрібні насамперед з огляду на майбутнє після війни, коли можливе розформування або реорганізація військових частин і ризик втрати особових справ. Центр позиціонується як стабільна структура, яка збереже документи, забезпечить безперервність виплат і соціальний супровід незалежно від долі бойового підрозділу. У центрі наголошують, що для родин формально нічого не змінюється, бо статус військовослужбовця, підстави, розміри та види виплат мають залишатися незмінними, а передавання справ означає лише зміну органу відповідальності.

Що кажуть адвокати у військовій сфері

Адвокатка у військовій сфері та кандидатка юридичних наук Дар’я Панфілова в коментарі ТСН.ua також прокоментувала ініціативу «пілотного» проєкту регіональних центрів соціального супроводу.

«Одразу відставимо паніку: жодного офіційного нормативно-правового акту, документу від Міністерства оборони України ані я, ані ви ще не бачили. Тому подальший аналіз ґрунтується на інформації офіційно оприлюдненій МОУ, інформації від об’єднань родин, моїх особистих припущеннях та практичному досвіді. Сподіваюсь мене почують. Відтак, давайте розбиратись — „Навіщо ламати систему яка тільки почала працювати?“. Зауважу, що коли в країні висока соціальна напруга — такі рішення про зміни мають прийматись з урахуванням думки громадськості. Сьогодні ми бачимо, що родинам було оголошено постфактум про запуск такого пілотного проєкту, який згодом планується поширити масово», — заявила адвокатка.

Вона додає, що створення регіональних центрів соціального супроводу потребує відкритого публічного обговорення, оприлюднення проєкту наказу та змін до інструкції з організації обліку. Вона вважає більш доцільним не створювати нові структури, а вдосконалювати вже наявні механізми і налагоджувати взаємодію між чинними органами.

Дар’я Панфілова наголошує, що за належного підходу запуск подібних ініціатив мав би передувати відкритим і системним обговоренням із громадськістю. Зокрема, до процесу варто було залучити представників об’єднань родин зниклих безвісти і полонених, адвокатів, які працюють у цій сфері, а також юристів із високим рівнем експертності. Це дало б змогу спільно обговорити концепцію, оприлюднити проєкти рішень і врахувати практичні особливості ситуації. Водночас, вона не виключає, що такі обговорення могли відбуватися без її участі. Однак станом на зараз офіційного проєкту створення Регіональних центрів соціального супроводу публічно не представлено. На її думку, комунікація з боку держави виявилася проваленою, що й призвело до паніки серед родин. У таких умовах, зазначає Панфілова, дискусія змушена відбуватися на основі обмеженої інформації, яка наразі є у відкритому доступі.

Адвокатка у військовій сфері пояснює, що з відкритих і публічно оприлюднених даних випливає: планується переміщення військовослужбовців зі статусом зниклих безвісти за особливих обставин та полонених із тих військових частин, у яких вони наразі перебувають у списках особового складу, до особового складу Регіональних центрів соціального супроводу. На першому етапі йдеться про єдиний центр, а згодом — про розподіл за територіальним принципом між іншими регіональними центрами. Такі переміщення, за наявною інформацією, здійснюватимуться на підставі наказів із передачею особових справ, документів і особистих речей. Водночас строки цих процедур публічно не озвучувалися, тому їхній порядок наразі залишається незрозумілим. Вона зазначає, що, ймовірно, саме в межах Регіональних центрів соціального супроводу надалі вестиметься персональний облік таких військовослужбовців і зберігатимуться їхні особові справи, однак наразі це лише припущення.

Коментуючи правову сторону питання, Панфілова звертає увагу на Інструкцію з організації обліку особового складу в системі Міністерства оборони України (наказ МОУ № 280). Відповідно до чинної редакції цього документа, переміщення військовослужбовців можливе, водночас виключення зі списків особового складу осіб, які зникли безвісти, не допускається до моменту їх визнання судом безвісно відсутніми або оголошення померлими. Отже, за чинними нормами йдеться саме про переміщення, а не про виключення зі складу частин, і наразі підстав вбачати загрозу такого виключення немає за умови, що відповідні положення законодавства не буде змінено.

Щодо фінансового аспекту, Панфілова звертає увагу, що підстав для негайних побоювань щодо зміни розміру грошового забезпечення наразі немає. Виплата додаткової винагороди, так званих «бойових», для військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні, закріплена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168. Таким чином такі виплати не можуть бути скасовані наказами Міністерства оборони і залишатимуться чинними доти, доки не буде внесено змін до відповідної урядової постанови. Саме тому на цьому етапі юридичних підстав для паніки вона не вбачає. Водночас переміщення військовослужбовців без їхньої згоди, з огляду на статус зниклих безвісти або полонених, формально можливе, але лише за умови належного правового обґрунтування. Водночас юристка наголошує, що сам «пілотний» проєкт мав би супроводжуватися чітким економічним і соціальним обґрунтуванням, якого наразі публічно представлено не було.

Дар’я Панфілова озвучила також особисту позицію, за якої запропонований механізм переміщення військовослужбовців до регіональних центрів є недоцільним і ризикованим. Вона вважає, що загалом не варто переводити військових зі складу бойових частин, а особливо — тих, чий статус полону вже офіційно підтверджений державою-агресоркою. Такі переміщення лише ускладнять подальше повернення після обміну, адже процес отримання документів звільненими з полону може затягнутися через транспортування особових справ між структурами. Окремо наголошується на ризиках втрати інформації та документів під час передавання справ. Помилки або неповнота оформлення можуть призвести до тривалого відновлення даних і затримок у виплаті грошового забезпечення. Водночас строки переміщення особових справ залишаються незрозумілими, а військовослужбовець фактично втрачає прямий юридичний зв’язок із первинною військовою частиною, що ускладнить отримання довідок і підтверджувальних документів у майбутньому.

Вона каже: родини також втрачають ключове джерело інформації — бойову частину, у складі якої військовий зник або потрапив у полон. Комунікація з нею буде мінімізована, а доступ до даних про обставини зникнення чи службові розслідування стане ще складнішим. Створення регіональних центрів адвокатка розглядає як дублювання вже наявних функцій. Нині цими питаннями займаються служби цивільно-військового співробітництва, ТЦК та СП, фахівці із супроводу ветеранів, регіональні представники уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти, консультаційні центри Координаційного штабу. Додатковий центр означає нові приміщення, персонал, фінансування та ще одну ланку в системі без чіткого обґрунтування потреби.

Також залишається відкритим питання територіального принципу переміщення військовослужбовців у разі створення кількох центрів: за місцем проживання родини, мобілізації чи контракту. Неврегульована і ситуація можливих спорів між родичами, які мешкають у різних регіонах. Запропоновані зміни, на її думку, вимагатимуть масштабного перегляду та ухвалення нових нормативно-правових актів, зокрема, інструкції з організації обліку особового складу, створення нових посад, інструкцій і процесів, що потребує значного часу та ресурсів. Окремі питання виникають і щодо нарахування грошового забезпечення, зокрема, вже депонованих коштів, механізм передачі яких не визначений.

Сумнівною вбачається і роль регіональних центрів у судових справах щодо оголошення військовослужбовців померлими. Такі центри не є першоджерелом інформації про обставини зникнення, а отже їхні дані матимуть непрямий доказовий характер, водночас саме вони можуть бути залучені до процедур виключення зі списків особового складу. Додатково зазначається, що концентрація великої кількості особових справ у центрах може унеможливити індивідуальний підхід до кожної родини через кадрові обмеження. Неврегульованим залишається і питання відповідальності за поховання у разі підтвердження особи за ДНК у межах репатріації.

У підсумку Дар’я Панфілова робить висновок, що запропонована модель передбачає значні витрати часу, людських ресурсів і зміну правового регулювання без очевидної користі. Реформування системи, яка вже частково працює, вона вважає неефективним. Натомість пропонується зосередитися на цифровізації: створенні єдиного цифрового формуляра для фіксації обставин зникнення чи полону, збору свідчень, координат, фото- і відеоматеріалів аеророзвідки з подальшим веденням єдиного профілю військовослужбовця. Такі рішення, за її словами, пропонувалися ще у 2022–2023 роках і вже передавалися до Міністерства оборони.

Омбудсман отримав понад 230 звернень

4 лютого в Офісі військового омбудсмана повідомили, що до установи надійшло понад 230 звернень від родин військовослужбовців, які занепокоєні ініціативою Міністерство оборони України щодо створення регіональних центрів соціального супроводу зниклих безвісти і полонених військових і членів їхніх сімей. У відомстві заявили, що підтримують позицію родин. Там також повідомили, що після зустрічі з сім’ями у Міноборони сказали, що бойові бригади не залучатимуть до пілотного проєкту, а сам проєкт нібито планують звузити до двох напрямів забезпечення.

Редакція ТСН.ua звернулася з офіційним запитом до Міністерства оборони України з проханням надати роз’яснення та викласти позицію відомства щодо запуску пілотного проєкту регіональних центрів соціального супроводу. Відповідь Міноборони очікується.